Останній спадок - Андрій Новік
— То ви говорите про душу? — припустив хлопчина, насупившись і звівши на носі брови. — Таке саме кажуть про людську душу, що, коли вона покидає тіло, організм чи матерію — байдуже, наступає смерть.
— Ось бачиш, скільки всього схожого між світовими релігіями. Душа існувала задовго до насадження християнства. От тільки назва її була іншою. Фактором, який змушував організм жити, був саме Род. Вам достатньо лише вдуматися у звучання таких слів, як «народження», «природа», «родина».
Дехто всміхався, хтось замислено нотував мої слова, а із задніх парт долинуло дівоче «Та хто він такий, аби я його слухала?», однак я продовжував свою лекцію.
9
— Ну? Розповідайте вже.
Я кинув підозріливий погляд на Віктора Петровича, який тільки те й робив, що всміхався, оглядаючи нас. Саме була обідня перерва, тож, присівши з чашками, наповненими гарячими напоями, за свої столи, ми через тісноту кабінету опинилися майже в колі. Ми всі, крім Юрія. Петрович підіймав свою чашку до вуст, і тоді його усмішка зникала, щоб за дві секунди з’явитися знову. Михайлівна, наче медитуючи, завмерла із заплющеними очима. Ірина мовчки наминала печиво, запиваючи його чорним, як смола, какао.
— Ти про що?
— Сидите, усміхаєтесь. Не хочете поділитися?
— Хех. — Вусань, лагідно всміхаючись, на мить поринув у спогади, а потім продовжив: — Це справді цікава історія. А те, що головним героєм є саме ви, а не отой шалений молодняк — тільки додає перчинки.
— Не тягніть. — Мій голос виказував приховане бажання переконатися, що все було не так жахливо, як я собі уявляв.
— Пізніше, — відповів завкафедри, зробивши ще один ковток, — дочекаймося Юрія. Без нього розповідь буде не такою цікавою.
— Я такого хлопа собі підчепила, доки ви танцювали, — ностальгуючи й усе ще не розплющуючи очей, промовила Михайлівна з ледь помітним сумом. — Ох він мені жару дав. Не те, що ви всі. Даліборе, ти в ліжку порівняно з моїм Борисиком, певне, мало що відаєш.
Чай умить піднявся горлянкою назад і з кашлем вихлюпнувся на поверхню столу. Мов потопельник, я роззявленим ротом хапав повітря й водночас осмислював слова старої.
— Не зважай, Даліборе, — кинула Ірина. — Борис — її кіт.
— Михайлівна спить із котами? — не втримався я.
— Ні… мабуть. Але полюбляє використовувати ім’я кота у своїх фантазіях про чоловіків. Хоча знаєш… хтозна, що коїться в житті нашої мадам.
— Михайлівно, знайдіть собі чоловіка й припиніть, будь ласка, ділитися з нами своїми збоченими фантазіями.
— Юний мій орлику, — скрипнула шиєю стара, — не знаю, чи й знайдеться хтось, вартий такої гарячої жінки.
— Справді, — погодився Віктор Петрович. — Проти таких фактів не попреш.
За спиною голосно рипнули двері. До приміщення повільно, ледве переставляючи ноги, вповз Юрій. Усмішки на наших обличчях умить змінилися співчуттям. Той підійшов до столу, лівою рукою тримаючись за око. Нічого не кажучи, ухопив одне печиво й закинув собі до рота. Після того розвернувся й потупцяв у протилежний від нас бік.
— Усе гаразд, мужиче?
У відповідь лише нерозбірливе бурчання. Хлопець упав за свій стіл і заховав голову поміж пліч. Ми мовчки перезирнулися, мов очікували одне від одного на якісь дії.
— Юро, усе добре? — Я не розумів, чому Віктор Петрович хитро посміюється. — Ірино, ти знаєш, що сталось у тому пабі?
— Приблизно. Я тоді покинула вас на хвильку, а коли повернулась… Загалом останнє, що бачила, то це те, як танцювали повільний танець, а він, — вона вказала пальцем на Юрія, — запросив красуню з-за сусіднього столика.
— Ну й що тут такого?
— Даліборе, вона сиділа з отакенним здоровилом. — Ірина широко розвела руки. — Юрій йому в пуп дихав.
— Он воно що, — повільно протягнув я, розставляючи в голові все на свої місця. — Що ж, що було далі, не важко здогадатись. Юрку, ану покажи око.
На моє прохання той показав середній палець. Ми всі підвелися й підступили до хлопця.
— Ніколи в житті більше з вами нікуди не піду. — На стіл крапнула слина. Хлопець нагадував немовля під час серотонінового провалу[32].
— Щоразу так кажеш, — відрізав Віктор Петрович, — і однаково не можеш всидіти вдома.
— Що там було?
— Покажи. — Ірина наблизилася й обережно забрала Юрієву руку з ока. — Здається, дехто має тиждень вихідних. — Велика синя гематома, посічена тонкими червоними судинами, як суха пустеля тріщинами, забезпечила хлопця кількома вихідними (працювати зі студентами з отакою мармизою просто неможливо).
— Ха-ха, як смішно! — жовчно кинув постраждалий і, знову затуливши око, бухнувся головою на стіл.
— Холодне прикласти? — Ірина єдина виявляла турботу.
— Груди приклади. Думаю, вони більше допоможуть.
— На жаль, тільки за записом. А от прохолодна ложка завжди вільна.
— Учора цілий день прикладав. Допомогло, як бачиш. Майже не видно. — Хлопець провів у повітрі навколо гематоми пальцем.
Лише Віктор Петрович задоволено посміювався та потирав руки в очікуванні розповісти, що ж сталося.
— Так, ну то просвітіть нас нарешті, — тепер упевненіше вимагав я у вусаня.
— А що тут розказувати? — розвів він руками. — Що можна розказувати, як через тебе, Даліборе, нам тепер до того пабу зась!
— Що?!
Я опинився на перехресному вогні питальних і водночас недовірливих поглядів. Дике сум’яття вкрило моє тіло дрібними пухирцями, спричиняючи легке запаморочення. Паб був рятівним пристановищем для моїх колег, а завдяки мені вони тепер там персони нон ґрата.
— Як же це?.. Чому?..
— А ніхто не знає, Даліборе. Хоча певною мірою ми тобі й подякувати маємо.
— Що? За що?
Я не знав не те що казати, а й навіть що думати. Хотів щось пояснювати, виправдовуватись, але тільки сконфужено стовбичив перед завкафедри.
— Давай по черзі, — почав розмірено Віктор Петрович. — Ми добряче так випили, може, більше як пляшку на кожного, а тоді спустилися до нижнього залу, де наш юний Паваротті бажав явити свій талант перед публікою. Співак із нього не дуже, але під градусом і під таке пішли танцювати. За хвилин двадцять я попросив бармена про вільний столик уже тут і щоб нам перенесли рахунок згори. Ми замовили ще випивки, а Юрій — собі пляшку горілки. Думав, мабуть, поділитися з кимось, не знаю, а
