Бог Дрібниць - Арундаті Рой

— Порівняно з життям Жінки-Землі вся людська цивілізація, яка оце у нас перед очима, — розповідав близнюкам Чако, — почала розвиватися лише дві години тому. Приблизно стільки, скільки ми їдемо з Аєменема до Кочина.

Благоговінням і смиренням, сказав Чако («Гарне слово — смирення, — подумала Рахель. — Йти і сповнюватися смиренням, анітрохи не переймаючись світом»), сповнює думка про те, що вся сучасна історія, світові війни, війна мрій, людина на місяці, наука, література, філософія, прагнення знань — все це в очах Жінки-Землі лиш одна коротка мить.

— Отже, любі мої, і ми самі, і все, чим ми є чи будемо, — для неї тільки одна-єдина мить, — врочисто мовив Чако, простягнувшись на своєму ліжку і дивлячись у стелю. — За цей час вона встигне хіба що нам підморгнути.

Коли він був у такому гуморі, то послуговувався своїм голосом для читання вголос. У його кімнаті було відчуття, наче ти в церкві. Чако не хвилювало тоді, слухає його хтось чи ні. А якщо хтось таки слухав, то його не хвилювало, розуміють те, що він каже, чи ні. Амму називала це «оксфордським настроєм».

Згодом, після всього, що трапилося, «підморгнути» здавалося вже словом геть недоречним для того, щоб описати вираз очей Жінки-Землі. Адже «підморгнути» — це слово з такими веселими, грайливими краями…

Хоч розповідь про Жінку-Землю близнюки запам’ятали надовго, справжнє захоплення у них викликав Дім Історії — до нього ж було зовсім близенько, рукою подати. Тож вони часто думали про нього. Про той дім за рікою.

Дім, що бовваніє у серці пітьми.

Дім, у який годі ввійти, сповнений шепоту, який годі зрозуміти.

Тоді вони ще не знали, що скоро таки туди ввійдуть. Що перепливуть ріку й опиняться там, де не мали би бути, і з тим, кого не мали би любити. Що великими і круглими від подиву очима дивитимуться, як на задній веранді перед ними розгортається сама Історія.

Поки їхні однолітки з’ясовували більш підхожі для свого віку речі, Еста з Рахеллю побачили, як Історія виставляє свої умови і стягує пеню з тих, хто порушує її закони. Вони почули її глухий удар, від якого аж замлоїло у грудях. Відчули її запах і ніколи вже його не забули.

Запах Історії.

Наче старі троянди на легкому вітрі.

Відтоді він постійно чаївся у звичайнісіньких речах. У плічках для одягу. У помідорах. У гудроні на шосе. У деяких кольорах. У тарілках в ресторані. У відсутності слів. І у порожнечі в очах.

Вони дорослішатимуть, чіпляючись за різні способи якось жити з тим, що трапилося. Намагатимуться переконувати себе, що у масштабі геологічного часу це подія зовсім не суттєва. Жінка-Земля моргнула, та й уже. Адже траплялося й гірше. Гірше траплялося постійно. Проте розради ця думка їм так і не принесе.

Чако заявив, що дивитися «Звуки музики» — то така собі розтягнута вправа з англофілїї.

— Та ну, дай спокій, — відповіла Амму. — «Звуки музики» дивиться цілий світ. Це ж світовий хіт.

— І все ж таки, моя люба, — мовив Чако своїм голосом для читання вголос. — І. Все ж. Таки.

Маммачі частенько повторювала, що Чако, безперечно, належить до найрозумніших людей Індії. «Серйозно? — запитувала тоді Амму. — На якій підставі?» Маммачі полюбляла переповідати почуту з уст самого Чако історію про те, як один з оксфордських викладачів похвалив його за блискучий розум і сказав, що власне з такого матеріалу й ліпляться майбутні прем’єр-міністри.

На це Амму завжди реагувала однаково: «Ха! Ха! Ха!» — наче персонажі коміксів.

А потім казала таке:

а) Поїхати до Оксфорда ще не означає обов’язково бути розумним.

б) Те, що ти розумний, ще не означає, що з тебе вийде добрий прем’єр-міністр.

в) Якщо ти навіть консервну фабрику не здатний зробити прибутковою, то як зможеш керувати цілою країною?

І, врешті, найважливіше:

г) Всі індійські матері схибнуті на своїх синах, а тому не спроможні оцінювати їхні можливості адекватно.

Чако на ці закиди відповідав так:

а) До Оксфорда ти не просто їдеш. Ти там вчишся.

б) Невдовзі після навчання в Оксфорді ти так чи інак приземляєшся в рідних краях.

— Приземляєшся? — перепитувала Амму. — О, так, це ти вмієш. Що-що, а літаки приземляти тобі справді вдається пречудово.

За словами Амму, сумна, але цілковито передбачувана доля братових літаків могла служити доволі об’єктивним мірилом його спроможностей.

Щомісяця (окрім хіба що періоду мусонів) на ім’я Чако приходив післяплатою на пошту невеликий пакунок. У ньому незмінно був черговий набір деталей з вальсового дерева для авіамоделювання. Зазвичай Чако потребував від восьми до десяти днів, щоб зібрати літак з крихітним паливним баком, маленьким двигуном і пропелером. Коли все було готове, він брав Есту й Рахель із собою до Наттакома, на рисові поля, допомагати із запуском моделі. Жодна з них не залишалася у повітрі довше, ніж хвилину. Місяць за місяцем ретельно сконструйовані літаки Чако врізалися у тванисто-зелену поверхню рисового поля, й Еста з Рахеллю, мов добре навчені мисливські собаки, притьмом кидалися туди, щоб порятувати вцілілі рештки.

Хвіст, бак, крило.

Скалічену машину.

Кімната Чако була напхана поламаними дерев’яними літаками. І щомісяця йому надсилали новий набір. Чако ніколи не ставив ці аварії на карб виробникам.

Тільки після смерті Паппачі Чако звільнився з посади викладача Мадраського християнського коледжу і повернувся до Аєменема разом зі своїм белліолським веслом та мріями про кар’єру «консервного барона». На кошти зі своїх рахунків у пенсійному й ощадному фондах він придбав закупорювальну машину фірми «Бгарат». Його весло (з викарбуваними золотом іменами товаришів по команді) висіло тепер на залізних гаках, вбитих у фабричну стіну.

До приїзду Чако консервна фабрика була підприємством маленьким, але прибутковим. Маммачі просто керувала нею так, як керувала б великою кухнею. Чако зареєстрував фабрику як компанію і повідомив Маммачі, що відтепер вона буде пасивним партнером. Він вклав гроші в обладнання (закупорювальну машину, казани, кухонні плити) і розширив використання робочої сили. Майже відразу прибутки пішли на спад, але Чако штучно сповільнив цей процес завдяки екстравагантним банківським позикам, які брав під заставу рисових полів, що розляглися навколо Аєменемського Дому. Хоч Амму працювала на фабриці не менше за брата, той, розмовляючи з інспекторами управління харчової промисловості чи санітарної служби, завжди говорив: «моя фабрика», «мої ананаси», «мої консерви». Формально, з погляду закону, так воно й було, бо ж Амму, як донька, претендувати на майно не могла.

Рахелі й Есті Чако сказав,