Гордієві жінки - Жанна Куява

Мія розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кіношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до п’ят, шкіряний чорний плащ. Руді кучері обпали на лискучі наплічники, очі заграли волошковим блиском – ніби й справді зобразила на чиєсь прохання вродливу шкодливу віщунку.

– Якби й мені так, як вітру, – раптом мовила вголос. – Якби так, щоб як він – бути скрізь і ніде, бути тут – і вже там, – знову махнула вшир руками.

– Жити без дому, без хати? – втрутився зненацька чужий голос.

Мія здригнулася, але не обернулася. Хоч і наполохалася, але відповіла рівно:

– Щоб усе – і за хату, й за дім! – глянула на мить убік, запримітила ліворуч статний силует.

– Дивні бажання як для дівчини, – сказав незнайомець. – Хіба не дому вона шукає, не сімейного гнізда? – знову мовив питально до Мії.

Вона ж урешті зблиснула на нього хитрим оком, шпурнула наведеними на повіках стрілами, відтак голосно зареготала. Сміх її був глибоким і звабливим. Таємничим. Навіть відьомським.

Біля неї невідь-звідки появився чорнявий красень.

На якусь мить дівчині захотілося повірити в те, що це – її колишній сусід-хлопчина, котрий жив удвох із матір’ю в «триквартирнику», старший на років три Айдер, «культурний», «вихований» хлопчик із її дитинства, з яким вона зрідка компанувалася, влаштовуючи стрибки у воду з тамтого берега річки, лазила по деревах, ганяла у футбол. Але ті ігри тривали лічені хвилини: дід Гордій, чи правильніше, Гордій Васильович, не дозволяв своїм внучкам-школяркам «мати діло» з хлопцями – ні розмовляти довше, «як положено», ні загравати з ними, ні сміятися до них, ні стрибати у воду чи забиратися на дерева.

«Пристойні дівчатка так не поводяться!» – пояснював.

Але насправді Мія була впевнена, що цей хлопець – не її давній друг. Незнайомець був занадто молодим, та й що було робити тут її колишньому сусідові? Нічого з того, що лишилося на хуторі, не було йому рідним. Навіть коли жив, він не почувався тут як удома. Рідним завше для нього був Крим, куди він із матір’ю так хотів повернутися. І повернувся. Коли вчителям почали боргувати по півроку зарплату, Аліме забрала сина й поїхала до «своїх», «додому». Вірила: вони в біді не залишать.

Загалом історія цієї кримськотатарської «неповної» сім’ї була так само вкрита шлейфами таємниць, як і долі решти мешканців «триквартирника». Подейкували, що красуня Аліме наприкінці 1980-х ще в Криму закохалася в хлопця з російської родини, який привіз її до Києва з намірами створити сім’ю, заслужити й одержати житло, зажити щасливим життям, але невдовзі, після народження сина, покинув. Жінка, яку мучила совість і біль через поспішний необдуманий вчинок, не насмілювалася повернутися до родичів у рідний, улюблений, сокровенний Крим. Улаштувалася на роботу в селищну школу поблизу столиці, де їй надали «вчительське» житло як учительці історії. Так вона опинилася на «Хуторі очеретянок». Хоча серцем ніколи не покидала дому.

Дехто заперечував цю чутку, мовляв, Аліме живе сама із сином тому, що її чоловік під час повернення кримських татар до Криму наприкінці тих же 1980-х вирішив залишитися в Узбекистані, куди його кримськотатарську родину разом з іншими депортували 1944-го і де вона встигла облаштуватися, забезпечитися роботою та житлом. Із розпачу жінка покинула рідний край, де все нагадувало про її щасливу колись сім’ю, і так опинилася в Приградді…

Потім Айдер навіть листа близнючкам написав, мовляв, у нас усе добре, мама нарешті п’є «справжню» каву, готує «наш» плов, сари-бурму[35] з бараниною, пече найсмачніше у світі кураб’є[36] з пудрою, а ще по вихідних забирається на «свою неземну» Ак-Каю (Білу Скелю) й каже, що найбільше чекає травня, коли балка за горою встелиться дикими червоними півоніями… І додав, що вони разом заготовляють різнотрав’я – шавлію, астрагалу, оносму, чебрець, молочай, типчину, бо ніяк не можуть «надихатися кримськими запахами»…

То був перший лист від Айдера. Й останній.

Юнак, що мав широкі плечі, був убраний у делікатно випрасуваний костюм, а накинутий поверх строгий сіруватий плащ додавав йому чимало років. Руки тримав у кишенях брюк і злегка похитувався, що свідчило про його спокій, проте, здебільшого, вдаваний.

– З концерту якогось? – запитала Мія, кинувши оком на його святковий стрій.

Хлопець нашорошився.

– Чо’ з концерту? – здивувався не по-тутешньому. – Друга й родича приїхав провідати, – додав упевненіше. – Спішив на маршрутку, не встиг перевдягнутися після роботи…

– Друга й родича в цих забутих краях? Цікаво, – прокоментувала Мія, хутко пробігшись удоволеними очима довколишніми пейзажами, ніби сама щойно розмальовувала їх яскравими акварелями.

Юнак не встиг відповісти.

– Сестра моя тишу тут слухати найбільше любить, – повела своє дівчина. – Каже, буває тут у нас так тихо, що згірше за шум на вуха давить. Це класно – вміти добре чути те, що насправді є беззвучним, а значить, чується тільки тобі. Хоча я навпаки люблю все те, що чують інші, – музику, шум, течію, вітер… Ви куди зараз, туди, куди і я? – вказала на «триквартирник», рушивши з місця.

Юнак махнув головою і подався слідом.

– То ти хто – охоронець? – хтозна-чого запитала Мія, миттю перейшовши на «ти». Що хотіла, те творила. Істинно, як мати Марія.

– Адвокат, – злегка спантеличившись, відказав молодик.

– Хочу дощу, – натомість видала дівчина. – Великого й шумного! Такого, щоб нічого, крім нього, більше не чути… Тут гарно, коли дощ. Усе починає бурлити, дзвеніти, шелестіти, й забуваються при цьому тиша і сон. Я не люблю тиші, бо з нею багато думаєш, – засміялася. – Думаєш, згадуєш, сумуєш… А от у дощеві, навіть якщо й топишся думками, то радісними, підбадьорливими, – засяяла широкою усмішкою. – Уявляєш, як погані думки збігають за краплями в землю, й зникають, і висихають… А от сестра моя дощу не любить.

«У тобі би втонути», – прикусив, ніби язика, свою думку хлопець.

Вони минули ворота, підійшли до будинку. Коли ширша стежка завершилася й розділилася на три вужчі входи до помешкань, Мія зупинилася:

– Я – Мія, – простягнула руку.

– Айдер, – відповів хлопець.

Дівчина звела вгору брови й раптово помінялася з виду. Її очі враз погаснули, мовби в кімнатному люстрі згоріли одразу всі лампочки.

– Бувай! – видушила вона й поспішила до хати.

– Бувай! – відказав Айдер.

Але Мія того вже не чула.

Лія запримітила дивне: двері її сварливих сусідів якийсь молодик старанно намагається