Авантюра XL - Артем Чапай

до цього студента?

(зі щоденника)

1 серпня 2006

Я про це раніше тут, у щоденнику, не писав, але два місяці тому у Веракрусі в мене успішно стибзили всі речі. Я маю на увазі всі, крім паспорта, який випадково був при мені.

Зі своїм паталогічним мінімалізмом я тоді відчув навіть полегшення. Відновлення гардероба обійшлося всього в десять доларів: ропа усада — вживаний одяг. Оскільки куплено тільки дійсно потрібне, тепер мій вантаж легесенький. Рюкзак, який розлазиться по всіх швах, люб’язно надала одна з мексиканських compaпeras.

(Що, між іншим, теж окрема тема: матроське «жінка в кожному порту» та не-матроські прив’язаності більшої чи меншої міри, а потім розлуки кожні кілька тижнів, зустрічі десятків інших красивих дівчат і дивування: а як же ми обираємо врешті одну? Саме завтра, схоже, час розійтися з Розі, з якою був найдовше, бо мандрували разом, і якій через тиждень час повертатися в Ліверпуль до свого постійного хлопця.)

Так от, про речі. Сьогодні залишив їх. Пройшовся по цигарки, через п’ять хвилин повертаюся — нема нічого.

Цього разу й паспорта теж.

Ну, думаю, пипець. Шпендлювати в Мехіко, в українське консульство, півтори тищі кілометрів, а потім назад.

Через півгодини виявилося, що рюкзак переховав Сімон.

Але що характерно, подумав я пізніше: думки повертатися в Україну навіть не виникло.

Свободу не спинити!

Тим більше матеріальними дрібницями.

Усе одно через кілька тижнів новоорлеанські гроші неминуче закінчаться й доведеться працювати — все-таки в Штатах працювали ми тільки місяць, а існуємо з того майже три.

Уже трохи насобачився вибивати ритм на бонго, щоб Сімонові не страшно було самому з гітарою. Трохи навчився й виготовляти рогатки — щоб, може, продавати багатим ґрінґо. Та й самому одна потрібна, бо, як попереджав нас божевільний Рікі, що далі від великих міст, то більша необхідність у холодній зброї. Уже писав про інцидент із наметом три ночі тому.

Отак і живемо. Подумати тільки! Десятого числа буде п’ять місяців поза Батьківщиною.

остання ніч перед від’їздом із Кристобаля.

ідемо до «Мадре Тьєрра» («Мати-земля»)

на концерт фольк-музики,

там до Розі чіпляється якийсь італієць,

вона намагається побути взагалі сама,

а мені здається, що з ним.

італієць хизується своїм аргентинським пончо,

а я ледь стримуюся, щоб не дати йому по мармизі.

ми компанією, з новими друзями,

виходимо по пиво, бо в «Мадре Тьєрра»

безкоштовний вхід, але пиво дороге.

італієць в’яжеться за нами.

мене накриває, що нібито Розі його сама

провокує на залицяння.

я нервую.

— усе, я так не можу, Розі. я пішов звідси!

— Антоне, не йди!

психую і йду.

— Сімоне, то я тебе чекаю біля автовокзалу. переночуємо — і на світанку на трасу, як і домовлялися.

прийшов на автовокзал. уже з рюкзаком, який брав із собою.

сиджу. чекаю. сиджу. чекаю. сиджу. чекаю.

викурив мало не пачку сигарет за кілька годин.

попускає.

спочатку: а-а-а-а, Сімон, сука, не поспішає!

потім: а Розі теж…

потім: ну, але ж я сам пішов.

потім: та й Сімон із кимось там знайомитися хотів.

потім: але перший я не повернуся.

потім: хоча чого страждати, краще вернутися.

іду назад і таки боюся:

от зараз прийду й побачу, як Розі цілується з італійцем.

і буде жопа. можливо, аж до ментівського бобіка.

чи що в них там.

приходжу. в натовпі Розі. сама.

обертається, бачить мене…

і кидається на шию! «Антоне!»

ніжно й довго обіймаю її.

цілувати вже й не намагаюся.

вона горнеться до мене:

— як добре, що ти повернувся.

десь пізніше питаю Сімона наодинці:

— а куди дівся італієць?

— який італієць?

намагаюсь описати, ну, в пончо такий, лазив за нами.

Сімон, смутно пригадуючи його:

— а я знаю? як з’явився, так і зник. тут о, гля, скільки народу вештається. повна «Мадре Тьєрра».

Сімон іще той шкет. чи то тієї ж ночі… нє-нє-нє, ніч перед тим

устиг познайомитись із якоюсь жінкою

(я її так і не побачив, Розі розповіла),

залізли Сімон із цією жінкою вдвох через вікно другого поверху

до якогось хостела, що зачинявся рано ввечері,

провели чудово ніч

(я свічки не тримав, Сімон розповів),

потім їх із хостела зі скандалом виперли,

а наступного дня він провів її на автовокзал.

оце таке в мандрах постійно.

прив’язуєшся, приростаєш,

а потім рвеш молоде ніжне коріння.

раз за разом. раз у раз. раз по раз.

ми з Розі платонічно пробули разом цілу ніч,

ходили за руку, обіймалися,

над ранок я провів її «додому», трохи поплакав,

а потім ми з Сімоном розклали намет на терасі

якоїсь кафешки. місто вже знайоме, затишне.

спати завжди є де,

не те що в незнайомому місці першої ночі,

коли гавкати доводилося.

поруч із нами вмостився у своєму наметі

ще один знайомий,

якого ми зустріли в Оахаці на плантоні перед тим.

— ну що, влаштовуємо й тут наметове містечко?

— ги!

яскраво світить сонце, власниця кафе зі сміхом будить нас:

— прокидайтесь уже, прокидайтеся. бо мене конкуренти обскачуть!

виповзаємо рачки, троє заспаних і замурзаних із двох наметів.

у двох сусідніх кафе на терасах уже стоять столики

і снідають люди.

всі з нас хихотять.

у Штатах нас би збудили раніше. копи.

повторюся:

Мексика — це вам не Тот-топот-тономой, тваю мать!

(коли через півроку я повернуся до Штатів,

поліція й шерифи зупинять мене

п’ять разів за перші чотири дні.)

11

зараз ми рушаємо на Юкатанщину.

кілька днів тому ми з Сімоном

сиділи собі в парку на лавочці, курили.

— валимо?

— валимо.

одночасно.

час рухатися далі.

але от щодо «куди» було більше розмов.

Сімон хоче на Кубу, бо Фідель Кастро захворів,

а Сімон затятий fidelista[45] й хоче побачити країну,

поки ще Кастро не помер.

(от я це пишу, а Кастро й досі живий[46].

принаймні офіційно.)

я кажу, що може вийти дорого,

бо як ти автостопом на острів потрапиш?

але, врешті, згоджуюся. самому цікаво,

хоча щодо ладу Куби я скептик, бо, на відміну від Сімона, жив у СРСР.

ми прямуємо до Канкуна: там порт.

виїхали десь в обід і подалися в гори.

в Лакандонську сельву.

після кількох райдів ішли дорогою,

побачили печерну свиню з п’ятірком поросят

(ну, свійську, правда, але вона справді

ховалася в печері).

зайшли в іншу печеру, де я мало не всрався,

коли зліз по скелі на кілька десятків метрів униз,

присвітив ліхтариком —

а наді мною сотні кажанів.

я вимкнув ліхтарика

й, намагаючись не дихати, виповз назад.

а потім почалася злива. і ми забили

й сіли на маршрутку.

— так, Сімоне, тільки більше жодних маршруток.

— ага.

— бо вони ніби й дешеві, але одна там, одна сям…

— ага.

ми ще мали зустрітись із Розі десь…

чи то в Паленке, чи десь далі — забув.

але я не хотів до туристичних місць

і вже достатньо знав Розалін,

щоб розуміти, що вона вчасно все одно не виїде.

а ще ж отой студент з УНАМу хотів із нами до Куби.

однак більше від нього ні слуху ні духу.

схоже, то була лише його хвилинна фантазія.

— виходимо в Окотцинґо, — кажу я.

— ми ж домовлялися їхати прямо.

— виходимо, тут є піраміда майя.

— ні, їдемо.

— якщо хочеш, зустрінемося там. водію! зупиніть, будь ласка!

— та ти просто боїшся