Авантюра XL - Артем Чапай
немає нічого нейтрального.
немає нічого негарного.
кожна точка містить у собі все,
усе міститься в кожній точці,
і, отже, кожна точка є абсолютом краси
і краса є абсолютом кожної точки.
немає чогось більш гарного,
нема нічого менш гарного,
усе однакове тому, що все — абсолютне.
краса не врятує світ. краса його рятує постійно, щомиті.
бо світ є краса і краса є світ.
9
між іншим.
на відміну від коноплі, під дією грибів не втрачається
ані почуття часу, ані логіка.
ти просто краще бачиш, ліпше усвідомлюєш,
сильніше відчуваєш.
раз і назавжди.
я можу налаштуватися на це світовідчуття й зараз,
будь-якої миті,
коли переповнення естетичною насолодою
не заважатиме на практиці.
кожна мураха, що повзе з травинкою,
кожна тріщинка в асфальті,
будь-яка червина, ха, шматок лайна —
абсолютна краса.
треба лише це побачити.
нема нічого більш або менш важливого,
тим більше нікого. усе й усі є абсолютом,
усе в одному, й одне в усьому.
усе — єдність — у своїй суті, у своїй глибині.
ми насолоджувалися красою годин вісім,
і лише на світанку виснажений видіннями мозок
покликав нас спати.
виявилося, що таки холодно,
а ми цілу ніч просиділи на мокрій
від кришталевих краплинок роси
смарагдово-блискучій траві.
ми зайшли до хати й залізли під ковдру,
притислися від холоду одне до одного,
Розі зняла мокру спідницю,
і виявилося, що під нею нічого немає.
я вдав, ніби сприйняв це як натяк.
притягнув її до себе, пестив,
а вона дозволяла гладити себе по клітору,
проте не дозволяла цілувати в губи.
залишилася хоч і без трусиків,
але в ліфчику, хоча раніше якраз
ходила пляжем із голими грудьми.
— а чому? чому не зовсім гола? ти ж без трусиків!
— це психологічне.
вона не відповідала на пестощі пестощами,
лише сама стогнала й тяжко дихала,
але все ще трималася, ніби це не вона робить,
а тільки я,
ніби вона не зраджує цим свого чувака,
який залишився в Ліверпулі.
(такі думки мене облягали ще довго.)
наступної ночі вона таки дозволила нам обом
усе.
це неминуче,
коли припиняєш себе обманювати,
нібито півзради — це ще не зрада.
— я знаю, ти мене навмисне затяг у гори, щоб там звабити, —
не раз казала потім вона, усміхаючись
радше з самої себе.
— чесно, і думки не було. — постфактум дійсно здавалося,
ніби й думки не було;
а дістатися до того, як було насправді антефактум,
уже неможливо.
ми вирішили їхати до Оахаки на революцію.
як на той час уже повелося,
ми з Сімоном мали рухатися шляхом найменшого
кошту.
тому ми з ним подались автостопом,
і я домовився з Розі,
що приходитиму щодня, від одинадцятої до дванадцятої
та від вісімнадцятої до дев’ятнадцятої, на вказане нею місце в Оахаці.
вона поїхала автобусом.
а мене все не попускало,
хоча минуло вже чотири дні.
підозрюю, що так, аби цілком,
мене вже не попустить ніколи.
ми їхали в кузові вантажівки,
а я все показував Сімонові то на одну
пляму іншого відтінку в зелені гір,
то на іншу:
— ох, як гарно! дивися, як гарно!
— м-да, ти таки змінився…
почалася шалена злива,
і Сімон намагався цілком укрити нас
тентом від намету,
але то сюди, то туди просочувалася вода.
він зливсь, а я сміявся, і він злився ще більше —
від того, що мені начхати на дощ і я сміюся.
«нездорово», як він казав.
потім ми їхали під вітром, мокрі,
дуже холодно, дуже, дуже холодно,
дедалі вище в гори,
але обоє вже в гарному гуморі, бо нас
мали везти крізь ніч, крізь гори.
щоб трохи зігрітися,
ми стрибали в кузові, тримаючись за борти,
потім Сімон начитував реп, а я танцював,
намагаючись не навернутися на крутих поворотах —
нам було холодно, шо триндець,
але ми були щасливі, шо триндець.
ми понатягали капюшони, ще й тримали їх
пальцями, щоб залишити тільки
вузеньку вертикальну щілину.
Сімон іще й був у окулярах, які знайшов десь, —
схожих на окуляри республіканських пілотів
часів іспанської громадянської війни.
він глянув на мене, та й давай реготати — аж зігнувся,
а коли відхекався, то сказав,
що я в капюшоні зі щілиною схожий
на вагіну.
я подивився на нього — і справді.
він був схожий на вагіну в шкіряних окулярах.
так, це була щаслива поїздка.
ми перетнули хребет і стали спускатися
серпантином під світлом повного місяця.
унизу було видно блідо-чорну долину:
кава з молоком.
долина лежала далеко під нами.
була третя ночі.
у жовтому місячному сяйві
поступово теплішало.
* * *
нас висадили в центрі невеликого містечка,
назву якого я не пам’ятаю, — і там, на центральній площі,
ми розклали намет
просто під дверима аптеки.
нас розбудив якийсь із покупців,
бо він шурнувся об намет, намагаючись
тихенько протиснутися повз нас
у вже відчинену аптеку:
власники відімкнулися на світанку тихесенько,
намагаючись нас не турбувати.
Мексика — це не Тот-топот-тономой, тваю мать!
а наступнного дня ми дісталися
революційного міста-героя Оахаки.
а там
на сокало[33] коло церкви революція іде.
почалося все зі звичайного страйку вчителів.
ті розклали наметове містечко на центральному майдані,
вимагаючи собі підвищення зарплатні
та збереження соціальних пільг.
а через кілька тижнів, у червні 2006 року,
о четвертій ранку,
на них наслали «Беркут» — мексиканською ПФП[34].
копів було більше, ніж самих страйкарів,
і копи були у важких обладунках,
зі сльозогінним газом і вертольотами —
але хуй там!
наступного дня до вчителів приєдналася більшість міста.
тепер офіційна влада ховається десь по чагарях,
владу в місті й навколо здійснює АППО —
народна асамблея Оахаки:
децентралізоване об’єднання
різноманітних громадських організацій,
індіанських спільнот
тощо.
дійсно народна асамблея,
а не професійні «представники» та «народні обранці»,
маму їхню.
коли ми приїхали, усі слухали тільки «радіо Плантон[35]» —
радіо наметового містечка.
на базарах, у таксівках, із приймачами на вулицях.
ми прийшли до революціонерів.
чергові оглянули нас, розпитали,
і ми оселились у наметі
в альтанці, розташованій
посеред центрального майдану — zócalo.
«сниму квартиру недалеко от центра».
ага. але ми якісь стрьомні, тож у нас узяли
документи «на зберігання». ну, «для нашої ж безпеки».
я дав могилянський студентський.
посеред ночі надсадний крик:
— Zapa-a-ata vive!
лінивий голос:
— por dónde vive?
і знову революційно-збуджений:
— no sé pero vive y vive!!!
(— Сапата жиє!
— де ж це він жиє?
— не знаю, але жиє й жиє!)
щойно засинаємо — прокидаємося від голосів
просто біля нашого намету.
Сімон прислухається: «Розі? Розі!»
виповзаємо рачки — і дійсно… стоїть Розалін…
узяла мене попід ручки бєлиє й повела до свого житла.
не настільки в центрі міста, звісно, як наше з Сімоном, —
але все одно приємно.
ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,
зайшли до номера й пішли до душу.
вона довго, довго, довго милила мене,
потім я намилював її,
поки не впіймав погляд.
я щось пробелькотів про презерватив у кімнаті,
але вона дивилася на мене так,
що я зрозумів.
спробував повернути її спиною до себе,
притулив до мокрої кахельної стінки,
але чомусь не зміг увійти.
вона повернулась і настрибнула на мене,
обійняла ніжками за сідниці,
а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлів…
ну нє, я знав, що сам іноді можу від перезбудження
кінчити за кілька секунд,
але якось не думав, що жінка
теж так уміє.
власне, після того я міг би й вийти з неї,
але вона не відпускала.
наступного ранку
довелося купувати morning-after pill[36].
Сімон тим часом частіше тусувався
з революціонерами
та
