Авантюра XL - Артем Чапай
мексиканську революціонерку.
якось уночі ми пішли у віхілянсія —
чи то пак, нічне чергування:
якщо раптом знову копи нападуть.
із металевими прутами в руках
прогулюємося туди й сюди біля барикад,
а люди, прості люди, приносять тако та каву.
я мало не плакав: як у нас під час
Великої Помаранчевої, туди її.
на стіні — графіті: «сила в руках, каміння у бруківці».
попереду — купи вже виколупаного з бруківки каміння,
позаду — повні ящики коктейлів Молотова.
оскільки ж іноземцям начебто не можна
брати участь у будь-яких акціях,
запнув я своє біле личко шарфом
і пов’язав на блондинисте волосся
бандьєрру россо-неру[37].
видно тільки очі.
і нічого це не дало. перший же з мексиканців
упіймав мій погляд, дивиться у вічі,
і каже так ніжно-ніжно:
— а ти що тут робиш, gringo loco[38]?
наступного вечора обстріляли будинок,
у якому перебував Сімон, —
місце розташування однієї з революційних радіостанцій.
прийшла якась продажна гопота.
відкрили вогонь.
утім, в одного з місцевих був маленький пістолетик,
він став відстрілюватись,
і найманці відступили: гроші грошима,
а життям ризикувати не хочеться.
а через день я дізнаюся з новин в інтернеті, що українська
політична проститутка Соцпартія (а я ж стільки з ними тусувався!)
скуррррррвилась із янучарами.
читаю «Українську правду» — і
«мне хочется плакать от боли
или забыться во сне…»
чому? чому в країні, яку я так люблю,
народ повстає — а потім знову
виродки просто домовляються
десь там між собою,
а прості люди не мають жодного впливу?
проголосував? пшол нах до наступних виборів.
чому в іншій країні, в яку я так закохався,
народ свого часу повстав — а маємо те, що маємо?
найбагатшу людину світу поруч із дітьми,
які лазять по смітниках або чистять взуття за три песо.
Мати — Україна, Мексика — кохана.
Мама в Коломиї, Розалін в Ікстлані.
Бандера й Сапата, Махно та Магон.
Степові дороги, гірські стежки.
Сині Карпати, зелена Сьєрра,
Гуцули й сапотеки, поліщуки й нортеньо,
Смереки й нопалес, модрини та пальми,
Дим і туман. Запах багаття.
Пан фреско, свіжий хліб,
Свята земля, свята земля.
Але, добродію, мій компаньєро,
Пендехос, виблядки при владі і тут і там,
В обох — припижджений Північний Старший Брат
І Патріа на продаж.
Паністас, янучари, зради,
БЮТ, ПРІ[39]. Слім, Порошенко
З мільярдами в кишені — й поряд
Голодні люди, вьєхос на дорогах,
Бабусі з сигаретами на площах,
Абуéляс із букетами на сóкало,
І Батьківщина — у руках лядронів.
Cапата — хай живе, нехай живе Махно,
Й ля люча сіґе — боротьба триває.
Свята земля, тьєрра саґрада,
Пан фреско, свіжий хліб,
Земля та воля, тьєрра й лібертад —
Усім, не одиницям — а народу,
Бо нас багато, нас не подолати —
Коли ель пуебло ес унідо,
Коли ми разом.
10
Ікстлан дійсно існує.
там Сьєрра-Мадре,
Материнські гори[40],
де живуть сапотеки,
там Ґелятао,
де прапор над пам’ятником Беніто Хуаресу
більший за саме село,
і коли він шарудить на вітрі,
то будить уночі, і ти лежиш і слухаєш
цей шепіт історії;
а коли сильний вітер подує вдень —
тінь від прапора накриває всі хати водночас.
там вечірній дощ
дзвінко вистукує пісню мар’ячі
на чорній бруківці порожніх вулиць.
там ходить Розалін у білому пухнастому светрі,
там смажена форель сама стрибає до рота,
там смагляві дівчатка-школярки
в коротких синіх спідничках і довгих білих панчохах
ходять вулицею строєм
під звук маршового барабана,
готуючись до випускного.
а на в’їзді в місто —
гордий напис,
який не визнає останніх змін до закону:
«у цій спільноті не існує приватної власності.
купівлю і продаж комунальних земель заборонено».
минуло кілька тижнів.
ми попрощались із гордими індіанцями Ікстлану
та мужніми революціонерами Оахаки.
Сімон іще й окремо —
з особливою мужньою жінкою-революціонеркою.
вранці-раненько
я пішов від Розі
й на розі
зустрів Сімона та його кохану.
вони сказали одне одному «адьйос» —
і далі за напрацьованим планом.
ми попутками.
а Розі мала знову зустріти нас
у героїчному Чіапасі.
оце був автостоп —
найавтостопіший автостоп у житті.
підходимо на заправці до водія вантажівки.
— візьмете, га?
— та я б узяв, але в кузові повно кака де вака[41].
дивимося, дійсно: на підлозі тонким шаром
розмащена оця сама кака де вака.
поїдемо? звісно, поїдемо!
ми прив’язали рюкзаки до даху,
до металевих труб, на які чіпляють брезент,
а самі сіли на даху
на одну із цих труб,
наче кури на жердці курника.
отак і їдемо, а під нами плещеться кака де вака.
зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра-Мадре,
внизу ущелини, а ми ще й сидимо
на висоті чотири метри над дорогою.
і от за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,
вони сміються і махають услід, а не спиняють.
а на гірській дорозі
назустріч їдуть і сигналять інші вантажівки,
всім вес-сел-ло!
незабаром над нами з’являється
наш покровитель і володар — Великий Орел.
точніше, він зрідка над нами —
переважно ж в ущелинах, далеко під нами.
ми тепер самі як орли.
сидимо на жердині над гівном.
щастя!
машина мала заїхати в одне містечко,
і водій скинув нас біля річечки.
ми покупалися разом з індіанцями,
жінки нам показали, як правильно
терти об камінь шкарпетки при пранні.
а прохолодившись, ми вийшли знов на трасу —
і тієї ж миті нам назустріч виїздить
рідна кака де вака!
у Сан-Кристобаль-де-лас-Касас
ми приїхали надвечір.
злізли з жердини.
починався дощ, а ми знову
заощаджували гроші як могли.
походили-полазили, змокли
та й розклали намета просто на вулиці,
на чиємусь порозі. часом проїздили машини
й заляпували стінку багнюкою з калюж.
місце було стрьомне.
я запропонував Сімону, якщо прийде поліція,
казати, що ми розбили наметове містечко
на протест проти насильства США в Іраку.
чого тут? бо ми митці-дадаїсти,
сюрреалісти та ситуаціоністи — словом, абсурдисти.
а якщо прийдуть злодюги,
я вдаватиму, ніби в наметі великий пес,
і гавкатиму.
посеред ночі я прокинувся від того,
що хтось мацав ззовні стінку.
я смутно спросоння згадав свій план.
Г-Г-Г-ГА-АР-Р-Р-Р-Р-Р-Р!…
і я крізь полотно вхопив того хтося
нігтями обох рук
чи то за руку, чи то за ногу
(типу, це щелепи велетенського собаки).
чувак заверещав фальцетом,
і я почув, як він льопає геть по калюжах.
потім зупиняється.
і регоче. довго так…
і віддаляється, захлинаючись реготом.
сподіваюся, він уже припинив.
* * *
наступного дня приїхала Розі,
але поводилася дивно.
що й не дивно.
їй незабаром повертатися до Ліверпуля,
до свого хлопця,
і вона сказала, що якщо отак до останнього дня
спатиме зі мною, а потім після перельоту
відразу знов із ним — це буде
«психологічна катастрофа».
я наче й розумів, але мене почало розривати
на шмаття.
я ревнував її до всіх довкола.
«давай просто мандрувати далі разом, і все…» —
заспокоювали одне одного ми.
але не виходило.
одного вечора ми таки зняли на двох
номер у хостелі, «просто щоб побути разом».
і, звісно, побули.
у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,
я заходився пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,
випростав і став цілувати шию,
а потім поступово роздяг догола,
сам залишившись одягненим.
вона стала колінами на край ліжка
і вперлася в нього долонями,
гола,
