Авантюра XL - Артем Чапай

тільки розстібнувши штани.

доти ж ми займалися коханням

ну не те щоб по-вікторіанськи

(згадую ванну — і серце тремтить),

але так чи інакше обличчям одне до одного.

а брати її ззаду виявилося так хороше:

дивитися на вузький стан,

помічати коливання великих круглих грудей,

заходити у вологе лоно між білих-білих

сідничок,

охоплювати руками то за талію,

то під животиком за стегна.

а її стегна! аристократичні, довгі та вузенькі,

з гладенькою, дуже світлою матовою шкірою…

часом я вповільнював свої рухи,

просто щоб нахилитися над нею,

просто щоб гладити руками ці прекрасні стегна,

дістати кінчиками пальців до внутрішньої їх частини,

дістатися долонями аж туди, де відчував жар,

відчути жорстке волосся навколо жару

й пальцями терти її гарячі мокрі губки,

трохи стискаючи їх навколо свого члена…

після цього вона дні три остерігалася

залишатися зі мною сам-на-сам.

ми гуляли Сан-Кристобалем,

за катедральним собором знайшли смачнющу каву,

просто в старенької бабусі,

і ходили туди по кілька разів на день.

Сан-Кристобаль — маленьке тихеньке місто,

яке стало гучним у світі

після того, як на Новий рік 1994-го

в ньому заявили про себе сапатисти.

писати про них тут немає сенсу,

краще просто послатися

на книжки субкоманданте Маркоса.

до того ж, як казала свого часу Момо,

Ma’cos has a peyfect sense of humokh[42].

(це була недолуга спроба передати її акцент).

нині в Сан-Кристобалі були тільки туристи;

індіанки, які намагалися їм за смішну ціну

продати продукти власної праці:

вишивку, ляльок, сувеніри;

і багато, багато-багато дітей у драному одязі,

які пробували сплавити за кілька песо

якісь саморобні пояси, кулони, браслети

чи начистити тобі взуття.

або просто просили гроші.

ми з Сімоном і Розалін якось стояли біля її хостела

та розмовляли з його власником.

той мружився на сонці,

філософуючи

та чухаючи товстими волохатими пальцями

товсте волохате пузо.

— насправді в Мексиці немає бідності. ось я хочу працювати та й працюю. а ті, хто не хоче, — це пендехос[43], вони просто ліниві.

— сс-ссслово, чому ти не твердая криця? — щось таке прошепотіла Розі.

— скажіть, а ви до школи ходили? — риторично поцікавився Сімон.

цікаво, як можна вибитися в люди,

коли ти з семи років ходиш чистити черевики

замість учитися читати й писати,

бо в хаті нема чого їсти,

і так із покоління в покоління,

потім стаєш напівграмотним селянином,

тебе витісняють на безплідні землі в гори,

бо в долині розростаються й розростаються великі ранчо мільйонерів,

потім ти не маєш чим годувати своїх дітей,

і ті з семи років теж ходять чистити черевики

замість учитися читати й писати,

бо в хаті нема чого їсти…

no hay pobreza en México[44], виродок ти пузатий?!

ми посперечалися на підвищених тонах,

але пішли, щоб не заматюкатися чувакові в вічі.

ідемо якось із Розі з орхідейного саду до церкви на горі,

підіймаємося широкими сходами,

а там стоїть пара середнього віку і розмовляє між собою.

щось таке чую знайоме, хоч і туманно.

— здрастє, а ви з Росії?

— (чоловік) ем-м-м… ну да. из Одессы.

— а-а-а-а-а! то ви з України! я теж з України!

— (жінка) ну надо же, встреча на Эльбе.

— ух ти! Боже ж ти мій, я вже стільки українською не розмовляв і ще не знаю, коли буду!

— (чоловік, вибачливо) да я уже и рус­ский немного забываю, а если сейчас начну на украинском, он у меня с испанским будет путаться.

— але ж ви розумієте українську?

— (жінка) ну конечно!

— ну, ви собі розмовляйте, як вам зручніше, — а я з вами українською.

пішли ми на пиво втрьох; Розалін сказала, що піде прогуляється сама.

виявилося, що пара — наші музиканти.

переїхали років десять тому до Мексики,

грають у симфонічному оркестрі штату Сіналоа,

оце їздять країною.

порівнювали, як вони в Одесі при холодних батареях

їли хліб зі шпротами, повернувшись із репетиції.

а тут мають власний будинок, яхту й усяке

таке.

— тут наши музыканты только так цепляются. ну, наши, я имею в виду из бывшего Союза. да у нас полоркестра наших! (перелічують) так… третья скрипка из Узбекистана, виолончель одна из Бело­руссии, одна из Азербайджана, ещё двое наших из Харькова… говоришь, тебе нравится Мексика? слушай, а ты точно ни на чём не играешь?.. что, совсем-совсем ни на чём? (сміються) ну хоть на барабанах?!

— Мексика — это действительно страна свободы. мы пробовали в Штаты ехать. поехали в Хьюстон, для начала на музыкальный конкурс. ну, ожидали: Хьюстон, культура… куда там! у нас тут, в Мексике, намного выше уровень! и вообще. там пожили: ни тебе пойти никуда, ни попеть у себя дома — сразу соседи полицию вызовут. а тут раздолье! я как-то вот жену завёз в роддом, это когда мы только переехали… а у неё перед тем схватки начались, как раз когда мы в гостях были. ну и я пьяный совсем. и поехал из роддома за лекарствами. останавливает меня мент, ну или полиси́а по-здешнему. я говорю: брат, у меня жена рожает! так он со мной поехал, чтобы быстрее было, показал, где у них хорошая аптека, а потом меня, пьяного, опять за руль посадил и говорит: едь в роддом к жене и больше пьяный не езди. ну или вот как мы сейчас пиво пьём? не то что в Штатах этих, да хоть бы даже в Украине — ну где бы ты так в чужой дом попросился?

так, це теж іще та тема. купили ми пива,

а на вулиці сидіти не знайшли зручного місця,

бо там же колоніальна забудова: стіна в стіну,

у кожного свій внутрішній дворик.

до парку дуже далеко йти. ну і стукаємося в якісь двері.

відчиняє дядько років п’ятдесяти.

одесит (іспанською):

— вибачте, а ми б не могли у вас пива попити? розумієте, ми земляка зустріли. купили пива, а посидіти, так щоб по-людськи, то й ніде. це ж нечасто буває. ми з жінкою з України, це в Східній Європі, ми в Сіналоа живемо вже десять років — і ось земляка зустріли. нам усім так подобається Мексика! ну пустіть нас!

дядько спершу трохи в шоці,

а відтак усміхається

й пускає. оце ми й пили на його внутрішньому дворику.

потім одесити спробували запропонувати грошей,

дядько образився. не взяв.

ех-х-х-х-х, мені ще в Мехіко сподобалося,

як там просто підходити й заговорювати до людей.

бо іноземець? а в Штатах не іноземець? чи колись у Європі?

а спробуй. ну на дві-три фрази їх вистачить.

а тут… і про дітей розкажуть, і про сім’ю в Україні розпитають…

казав, кажу, буду казати:

як на мене, слов’яни ближчі за менталітетом до латінос,

ніж до людей Заходу.

тому і мексиканські серіали свого часу так органічно йшли;

російські кримінальні — це Ктулху повиїдав людям мізки.

мексиканські ж:

сімейні розборки, страданія красівой, но бєдной Маріанни

за багатим Луїсом Альбертом… ах, у мене амнєзія,

но я всьо вспомню! брат! сістра! у мєня тоже родімка на лєвом полупопії!

(сльози умілєнія на очах) які ж вони рідні!..

вирішили ми з Сімоном на одну ніч із п’яти

піти в хостел відіспатись і відмитись. якихось п’ять баксів усього.

опинився я в одній кімнаті з Розі знову.

— таж нічого-нічого…

— нє, нє.

— давай спати ще й під різними ковдрами.

— звичайно.

я підступно роздягаюся догола та ще й довго

лежу поруч, читаю книжку.

і от не я її, а вона мене сама взяла та й виїбла.

ну, мені сподобалось. а вона потім і каже:

— а тепер ми не пара.

от жалко пацана.

* * *

все. це було востаннє.

а після того мене накрило ще більше.

вона зі мною тільки в компанії. наодинці уникає.

я розумію, наскільки прив’язався.

хочу бодай поцілувати, вона відвертає обличчя.

ми знайомимося з одним студентом УНАМу

з ­Мехіко —

умнєйший чувак, — обговорюємо книжки Фуко та Гуссерля

(іспанська вже на достатньому рівні, хай

висловлюватися й треба в обхід).

але мене ковбасить: Розі вже хоче