Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

Відбулося рокірування: на МТС по­силали Андибера з пляшкою й отриму­вали іскрометні й відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жі­ноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали «у зв’язці», підстраховую­чи одне одного, проте ситуація постій­но роз’єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить швидко опанував принципи соціопси­хологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки вже через кілька хвилин ви­знавали його за свого. Сільські жін­ки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв’язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніко­ли не поверталися з «поля» голодни­ми, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку. Вони були чудо­вими партнерами, добре ладили. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були міськими мешканцями в другому-третьому поко­лінні. У них були в цій експедиції най­якісніші матеріали.

Щодо особистих стосунків, то вони й досі були «на ви». Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські сто­сунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог, на «командировочний роман».

Кінець першого місяця «поля» мав свої особливості. Наближався час шкіль­них канікул, і материнське серце Марго почало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кі­нець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона че­рез його дурнувату фірму не може вла­штувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра по­їде додому. Однак наставало «завтра», а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Спиридоненко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов’язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ККД різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою — Лесьчиним «важким підлітком». Її сюди притарабанив ін­спектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю «де­більну провінцію», а Леська давала їй потиличники.

Група закінчувала обстежувати ре­гіон. Останнім селом у «полтавському» турі була Кобилохвостівка, де минуло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музичною назвою Кобилки. А тепер — це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість до­стеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефо­вої дружини. Вона вирахувала, що сен­тиментальне серце шефа не омине цьо­го шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.

Зустріч була пристрасною. Коли мі­кроавтобус спинився в яру, який на­лежав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шефової дружини. Її звали Льо­ля. Шеф спершу перелякався, але опа­нував себе і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дру­жину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він попрямував до «шевченківської» хати розпалювати піч, аби знищити за­пах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікро­автобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Ан­дибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льо­лині підозри, і та переорієнтувалася ви­ключно на Свєтку.

Це був перший раз, коли Андибер до­торкнувся до Марго. Вона це відзначи­ла. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.

Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними «погани­ми словами». Свєтка, замість того, щоб промовчати, огризнулася, за що зароби­ла ляпаса. Такого тонка Свєтчина нату­ра стерпіти вже не могла. Вона гукнула Стьопу — свого кота, який вкусив Льо­лю за ногу. Коли всі зрозуміли, що до­бром це не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за во­лосся і качалися по кропиві.

Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!

Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льо­ля, впевнена, що Свєтка — коханка його чоловіка, ходила за нею по п’ятах.

Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допома­гала Леська. Їхня партнерська зв’язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Ціка­во, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра гос­подиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.

Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір’ї та в умовному саду. Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати належав необмежений шмат яру. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город — у луг.

Вася поїхав у село по хліб і зник. Піз­ніше виявиться, що він просто заблукав: їхня хата сховалася в яру, а оскільки ярів у цій місцевості було повно, то він у відчаї об’їхав лабіринт ярів, перш ніж знайшов свій.

Марго чистила рибу, яку вони купи­ли по дорозі біля одного ставка, де вони покупалися, а заодно й помилися. Свєт­ка з Льолею вишукували у траві здича­вілі полуниці.

Віка — Лесьчина донька — малюва­ла лаком нігті разом із задирками і слу­хала плеєр.

Сонце готувалося до сну. Із сусідньої хати, тобто із сусіднього яру, завітала сухенька бабуся — баба Секлета — і принесла картоплі та свіжих яєць. Яром пішов запах смаженої риби і вареної картоплі.

Усі, добряче потомлені, сіли за стіл і мовчки наминали вечерю.

Трохи парило. Насувалася хмара. Земля прагла дощу.

— Де хліб? — озвався шеф.

— А де Вася? — одночасно поцікави­лися всі. Однак ніхто не припинив на­минати вечерю.

Зненацька здійнялася буря і почала обривати листя з дерев, шарпати дах на хаті. Всі згребли рештки вечері й похо­валися в хату.

Хата була з долівкою, однак густо устелена соломою і сіном. Трохи пова­гавшись, усі розстелилися долі.

За вікном блискало і гриміло, а в хаті затишно потріскував вогонь. Усі поко­том лежали на