Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Але ж під час повстання...
— Він зробив усе, щоб увести повстання в рамки радянської законності, так сам пише. Показували мені його «Сообщєніє» на сорока трьох сторінках. Там і про мене є, і про тебе...
— Про мене? — сполотнів Ференц.
— І про тебе. Мовляв, був старшим барака — Виркона Ф.П. Перекручене прізвище, але ж твоє?
— Моє... Федір Петрович, так мене тут називають...
— Ну, давай поцілуємося на прощання, друже. Більше не побачимося. Прощавай!
— Ну што, ґатова твая пльонка, доктор? — нетерпеливився конвой.
— Сейчас, уже сохнет! — намагався відтягнути момент повернення Задорожного у тюрму Ференц.
— І все одно ми ковтнули свободи, хоч трохи! Хоч перед смертю...
— Ти думаєш... розстріляють?
— Розстріляють. Мене, Глеба, Скірука, Кузнецова, Кноп-муса, Келлера, Рябова точно розстріляють. Але ж моїх легенів, докторе, все одно не вистачить до кінця терміну, не протягну я з ними ще двадцять років, чи не так? То чим скоріш — тим краще. Як тут кажуть? «Лучше ужасний конец, чем ужас без конца!»
Ференц провів поглядом високу худу фігуру. Розумів — бачить востаннє, Анатолія справді розстріляють.
Замислився над словами про Кузнецова. Невже його героїчні розповіді, овіяні романтикою, всього лише вигадки для прикриття власної далеко не романтичної біографії? Втім, чи має це зараз значення? Як голову комісії повсталого табору Кузнецова неодмінно розстріляють, що б він там не писав і не говорив...
Ференц недовго пробув у зоні — як іноземного громадянина його зовсім скоро вивезли з Казахстану і відправили за кордон. Є відомості — обміняли на радянського розвідника. Ференц Варконі-Лебер вже у п’ятдесят шостому першим скаже світові правду про біль і гнів Кенгіру. Скаже так, як бачили його очі і відчуло серце.
Не про все судилося йому дізнатися там, у далекому Мюнхені. він не знатиме, що з усіх керівників повстання тільки Кузнецову вдалося уникнути розстрілу — Капітон Іванович буде реабілітований ще в 1960-му і доживе віку в сонячній Анапі, вирощуючи виноград. І частуватиме охочих слухати його байки про власне героїчне життя романтичними й сентиментальними розповідями, уникаючи хіба однієї маленької деталі — отого «Сообщєнія» на сорока трьох сторінках, де «закладає» всіх своїх «романтичних» та героїчних розстріляних «друзів» по комісії, та й просто по табору, яких йому так і не вдалося увігнати в рамки «соціалістічєской законності»...
І ще одного не судилося Ференцу в його вільній, та навіки пов’язаній з неволею долі — бути разом із вінчаною у зоні дружиною, виховувати дитя...
Бона народиться в Сибіру, в Тайшеті, дочка Ольги Лядської та Ференца Барконі, Олена Ференцівна... Мама запише її на дівоче прізвище своєї матері, Бондаренко, Оленою Федорівною, щоб клеймо, поставлене романом Фадеева на прізвище Лядська, не переслідувало бодай невинного дитяти.
Новонароджена, вона вже була політв’язнем, хай без вини і реченця, зате й без терміну — довічно. А вік немовляти в табірних яслах — недовгий... Материнську ласку знала лише у визначений час годувань, коли мами, в яких було молоко, могли на короткі хвилі узяти маля на руки.
— Дєтєй не качать! Не целовать! Ви нам іх не балуйте, а то потом орут — не утіхомірішь! — командувала медсестра. І вже тихенько, до себе: — А ещьо Бариня увідіт — беди не оберьошься.
А й справді — одна на тридцять «груднічків», вона ні пеле-нати, ні годувати не встигала, не те що брати на руки чи сказати бодай ніжне слово. Та й брати на руки суворо заборонено розпорядком. Розпорядку пильнувала начальник дитячого лагпункту капітан Барінова. Висока, сухорлява, вона дивилася — і не бачила, слухала — і не чула. Стежила за чистотою і виконанням отого «розпорядку», хоч би там небо впало на землю чи навпаки. А може, тільки так і можна не схибнутися з розуму, працюючи начальницею в’язниці для немовлят?
— Оленочко, доню, як же ти схожа на батька... І оченята... І характер! — схилялася мама до личка своєї біляночки, коли медсестра хоч на хвилю відверталася.
А дитя спершу спрагло смоктало, а потім намагалося видобути зайву краплю молока з материнських грудей і плакало — яке ж молоко у виснаженої хворобою, роботою та розлукою з дитям матері!
Робота Ольги вважалася легкою, спеціально для матері-годувальниці, — вона носила воду для лазні, де змивали піт після важкого трудового дня конвойні. Скільки там тієї праці — два важенних відра набрала — і в бочку, аж поки не наповниш, потім привезла до лазні, вилила — і знову по воду. Отак цілий день. Легка праця, не лісоповал.
— Ну, всьо, покормілі, хватіт! — командувала санітарка. — Давайте сюда!
Хапала майже невагомі, туго перев’язані пакуночки по два на руку...
— Та що ж ти їх тягаєш, як щенят, — пробувала зауважити Ольга. — Ще впустиш...
— Ага, буду я бегать по корідору трі раза, делать мне не-чево! Сама попробуй, потаскай іх туди-сюди цельний день! А ти повиступай тут у меня, то я докторше скажу, што у тебя молоко пропало, пойдьош на лесоповал, а ребьоночка ми тут самі прісмотрім! Ішь, умная какая!
Ольга замовкла, потерпаючи — а врапт спаде цій блатнячці, що запопала «непильную работу в помєщєніі», думка здійснити погрозу, і Оленочка залишиться без отієї вкрай необхідної для життя немовляти краплі материнського молока? Знала — щойно відлучають від грудей, починається диспепсія — і діти вмирають щодня. їх же тут годують Б-рисом, сумішшю розмороженого
