Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Ну, давай, побистрєє! — це командувала ще й досі наглядачка, що вела Дусю в комендатуру, виписувати документи, довідку про звільнення, дорогоцінний документ, який тимчасово слугував паспортом.
— Ти смотрі, не патєряй! — наказувала.
Та Дуся й без неї пильнувала папірця більше, ніж власного ока. Раз по раз сягала рукою за пазуху, щоб перевірити, чи не згубився найцінніший із документів. Довідка шелестіла так приємно, чи не приємніше за гроші. Гроші також були, їх видали в бухгалтерії. Аж 85 рублів! Заробітна платня за десять років...
Світ не просто не без добрих людей, світ повний ними, добрими і дуже добрими людьми, особливо, якщо це українці.
— Ну, нарешті! — обняла подруга Марія, яка вже не тільки звільнилася, а й заміж вийшла і чекала Дусю біля вахти разом із чоловіком Павлом. — Поживеш трохи в нас, а потім влаштуєшся на роботу...
— Та на роботу — згодом, я хочу до своїх поїхати, в Сиктивкар, їх же вислали, як родину «врага народа».
— І куди ж ти поїдеш за свої 85 рублів? Треба грошей дістати. Та й відсвяткувати твоє звільнення!
Марійка хитро усміхалася при тому — щось вона знала таке, про що Дусі знати зась.
— Ну, здравствуй, красавица! С выходом на свободу тебя! Великий сегодня день, и отпраздновать его нужно по-настоящему!
— Це ви, Леве Володимировичу? — знітилася Дуся, упізнавши старого знайомого. — А звідки ви...
Та хитрий Марійчин погляд сказав усе.
— Ну, собирайтесь, девчата, пойдём в ресторан, кутить так кутить!
Фігура інженера Курбатова — міцна, кремезна, заповнила собою майже всю кімнатку молодого подружжя Драбчуків. Війнуло шкірою нового реглана, заскрипіли білі, обшиті коричневою шкірою валянки — останній писк північної моди. Запахло чоловіком — заможним, упевненим у собі, сильним, здатним стати опорою в житті.
— Да не копайтесь вы, давайте по-быстрому! Паша, пойдём перекурим, пока девчата наряжаются...
— Маріє, це що таке? Навіщо ти..
— А я тут при чому? Спитав чоловік, от я й сказала. А чим він тобі не пара? Поглянь — та за таким будеш як сир у маслі купатися! У нього грошества — величезні тисячі!
Про «величезні тисячі» Дуся й сама знала. Інженери Курбатови — двоє братів, опинилися тут, як і весь цвіт російської інтелігенції, тим самим шляхом, що й вона сама. Та освіта, знання гірничої справи, гострий брак спеціалістів, здатних створювати, а не тільки руйнувати, перевели їх на вищий щабель — інженери працювали за фахом спершу в конструкторському бюро, а потім — на керівних посадах. Якось Курбатов похвалився, що за один проект отримав 78 тисяч рублів. Це були неймовірні, шалені гроші, стільки радянська людина не заробляла за весь вік.
Уперше Лев Курбатов побачив Дусю в лікарні — приходив відвідувати дівчину, що лежала поруч, та й Дусі приносив інколи якусь булочку. Потім якось попросив, аби Марійка знайшла дівчину, щоб приготувати святковий стіл для його гостей. Марійка з Дусею працювали три доби — і стіл вдався на славу, гості нахвалитися не могли. Отоді й упала в око інженерові українська дівчина — гарна на вроду, скромна, стримана, спокійна, акуратна, із золотими руками — якої ще господині треба?
Іншим разом Дуся з порога відмовилася б іти будь-куди з малознайомим чоловіком, та день, перший день свободи, просив свята!
— Ресторан? Марійко, я ніколи ще не була в ресторані... Що маю одягнути? Як повестися? Ні, я не піду!
— І образиш хорошу людину! Зовсім незаслужено образиш! Він чекав, коли ти вийдеш, питав, просив... ну, влаштувати сюрприз! Одягай мою сукню й ані слова! Сьогодні свято!
Того чарівного вечора все перемішалося і в голові, і в житті...
Великий зал, повний музики, чарівних пахощів ніколи не баченої іжі, здавалося, пінився бульбашками чудодійного вина.
— Шампанского! Какой праздник без шампанского?
І Дуся пригубила чарівного напою. Довкола попливло в казковому танці чудове, прекрасне, нетутешнє, з іншої планети життя — широкоплечі чоловіки в золотих погонах, усміхнені жінки в різнокольорових сукнях-кльош, білі фартушки офіціанток, що носили й носили щось неймовірне на смак... І музика, музика, музика...
Танець... Як їх танцюють, оті нові, модні, сучасні танці? Це не схоже ні на що з того, довоєнного... Хіба танго? Фокстрот?
Та ноги вже самі впіймали ритм, спина відчула міцну чоловічу долоню. Як добре отак схилитися на плече, спертися, відчути себе захищеною від ворожого, лютого світу довкола оцим кільцем чоловічих рук! Такий захистить, такий не віддасть, такий обереже... Бо й сам захищений, обережений — він потрібен цьому світові, цьому життю, де є заводи, плани, проекти, де є великі гроші, які захищають від голоду, холоду, від бід і зневаги. Он як запобігливо вітаються з інженером навіть офіцери, он як зиркають на нього жінки.
Стіл ломився від закусок — Дусі здавалося, що вона їстиме і їстиме, поки не лусне, та не змогла спорожнити й половини тарілки — шлунок за часи голоду якось, мабуть, зменшився, зсохся, як жартувала Марія, і не приймав більше нічого. Шампанське, чарівне вино з бульбашками, обертало голову і світ довкола голови. Який чудовий зал, які високі стелі, ліпнина, можливо, трохи вульгарна, та розкішна як на офіцерські смаки, люстри, можливо, завеликі, якісь уже такі видзігорні, що аж занадто, та, мабуть, так і має бути отут, на волі, після мороку, страху і виродливостей побуту зони. Після цього належить свято...
До Марійчиної хати їх відвезло таксі.
Інженер Курбатов розплатився за вечерю в ресторані, та ще й дав грошей Марійці — сто рублів — цілий маєток!
— Це тобі на харчі на перший час, треба ж якось підгодувати Дусю.
— А это тебе, Дуся, — Курбатов простягнув пачку грошей,
