Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Священиками опікувався на Ремонтному Петро Кузь із дружиною Анною. Вони потребували такого піклування, бо геть не давали собі ради в складному матеріальному житті після таборової Колими, де все потрібно було «дістати», про все домовитися, усе було через блат і мат, для святих отців неприйнятний і недоступний для розуміння.
Отці Маркіян та Володимир звінчали пару — дорослого, досвідченого Петра, що перейшов уже табір і вийшов на волю, і Анну — зовсім юне дівча, яке поїхало за Петром у дикий край, на вічну мерзлоту з єдиної важливої для дівчини рації — кохання.
Бо навіть кохання в цьому краю короткого літа визрівало швидко і брало душу навіки. Як інакше? Чого чекати? Стільки літ проведено за ґратами і дротами! Коли жити? Хотілося отримати все, чого був позбавлений довгі роки, хотілося всього і зразу — щастя, кохання, дітей, красивого одягу, смачної їжі, сонця, тепла, відпочинку. Волі хотілося!
Та понад усе хотілося побачити рідну землю, батьків.
Романові ночами снився тепер Прикарпатськ. Щастигора. Мама. Тато. І він сам з Орисею під руку.
— Ну, все, поїду! Сезон скінчився. Що заробив — те моє, а всіх на світі грошей не заробиш ніколи. Осінь, треба встигнути до кінця навігації.
Хлопці не тримали. Справили на дорогу справжнє драпове пальто, темно-сіре, розкішне — щоб не сором від людей.
Благословив у далеку дорогу отець Маркіян.
Увечері посиділи за щедро, за колимськими мірками, накритим столом — червона риба — її тут брали бочками, коштувала копійки, м’ясо — морожена оленина, ласощі — шматочки домашнього українського сала з посилок, до нього ще більші ласощі — часник. Величезна миска вінегрету — всі овочі, які можна було дістати в цьому краю, змішувалися докупи у витворі фантазії місцевих господинь. Щоправда, овочі зазвичай сухі, свіжі — екзотика, за велике щастя, а те, що вдавалося виростити на вічній мерзлоті, берегли, мов марципани, про свято.
Бипили. По трошки, так, «для сугрєву» і тому, що належить при столі. Глушити гранчаками спирт, хай би й розведений, не прижилося в їхній компанії.
— Ну, щасливої тобі дороги, Романе!
— Хай Господь благословить у далеку путь! — перехрестив на прощання отець Маркіян.
— Не забувай нас, Романе... Я тут тобі на дорогу пиріг з брусницею спекла, — загортала пакунок Ліда, гостинна господиня і цієї прощальної вечері, і всіх святкових урочин.
— Хай щастить тобі, друже, у пошуках. Знайди її, свою Орисю, і будь з нею щасливий довго-довго, усе життя, от як ми з Ганнусею, — обняв за плечі дружину Петро Кузь.
— А ми з отцем Володимиром звінчаємо молоду пару! — розчулено витирав очі швидкий на сльозу до добрих новин отець Маркіян.
Страхіття таборів переніс стоїчно, зате тепер, на умовній волі, кожен прояв відновлення нормального життя, наближення до людського, справжнього, вічного зворушував його до глибини душі. Особливо ті таїнства, які для нього, монаха, були недоступними — шлюб, народження дітей... Хлопці не раз жартували:
— Давайте, ми вас, отче, оженимо! Знайдемо гарну дівчину, одружитеся, житимете собі щасливо! Монастирі все одно знищили, монахів розігнали, ніхто вас тут не знає, живіть, як всі люди!
— А я обітниці не монастирю, не ігумену, не єпископу давав — Господу. От йому й служитиму, поки мого віку. В таборі не відрікся, то на волі тим паче гріх, — сумно усміхався отець. — Я вже вас вінчатиму, ваших дітей хреститиму, ото моя доля, моє щастя...
— Для цього хіба мусите приїхати до нас у Прикарпатськ! Усі! Чуєте, я всіх запрошую! — розвеселився Роман.
— Тут за малим діло стало — нареченої поки що немає. А відповіді на твої листи, Романе? Теж немає? От бюрократи чортові, чого від них іще чекати! — скрипнув зубами Іван.
— Нічого, будуть, будуть відповіді! Вони мусять відповісти, — заспокоїв отець Маркіян. — Бюрократія має і добрий бік — на кожний отриманий «вхідний» папірець з установи повинен вийти інший, «вихідний» папірець, їх там теж перевіряють.
— Романе, а пам’ятаєш, ти розповідав про Петра Січка? — задумалася Ліда. — І він сказав... провістив... передбачив, що ти зустрінеш свою Орисю тут, на Колимі? Може, справді?
— Ото іще вірити різним байкам! Кумедні ви, жінки! — засміявся Іван.
— Але ж часом ці байки бувають правдою...
Охотське море готувалося до зимового сну. Втишувалося в глибинах, вирувало вільною ще від криги поверхнею, вигой-дувало легендарними осінніми штормами останні в цій навігації пароплави.
Дивним було брати квиток, спостерігати за вільними людьми у формі й без, які займалися кожен своїми людськими справами. Невже тут, у місці принуки й неволі, існує інше життя? І тут, виявляється, є люди, які добровільно приїздять на роботу, хто за «довгим рублем», хто за романтикою, і всі вони мають паспорти, і можуть вільно пересуватися країною. І вибрали цей край для роботи, для життя...
У натовпі, що очікував посадки на пароплав «на материк», чітко вирізнялися вчорашні невільники. Не так одягом, однаковими валізками, як виразом обличчя. Ці очі, що бачили стільки смертей, здається, вже ніколи не стануть іншими. «Не вір, не бійся, не проси» — відбилося навіки. За цим виразом колишні в’язні упізнаватимуть один одного ще довгі роки.
Невже й він, Роман, дивиться на світ так само? Невже зморшка між його бровами — вічне клеймо табірного «не вір»?
Людське море вирувало. Його хвилі інколи викидали зовсім поблизу знайомі обличчя. Цього зустрічав на пересилці, цього —
