Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Бережи її, Олю! Я знайду тебе... ВАС!

Ті тижні, поки тривало слідство, Ференц іще був у зоні. Сам дивувався, що його не зачіпали, хоч причетність до радіогрупи була очевидною. Не знав, що вже діяла угода про звільнення всіх іноземців і вислання їх за межі Союзу. Зовсім скоро і він назавжди залишить цю негостинну, але таку дорогу серцю землю. Землю, де віднайшов свою засуджену суджену...

Його не тільки не зачіпали, але й повернули на колишнє місце роботи — лікарем-хірургом, а при потребі — рентгенологом. А роботи майже не було — не до того, щоб слабувати.

Формувалися етапи «активних учасників» на Колиму і в Сибір, допитували «призвідців» «смути».

Ференц тинявся з кутка в куток рентгенкабінету... Згадував, як уперше побачив Олю. Побачив — це не те слово. Він бачив її наскрізь — легені, ребра, усе, що є усередині і може бути пронизане наскрізним оком променів Рентгена, а якщо чесно, то променів Івана Пулюя, тернополянина, який першим відкрив їх. Та хіба одне відкриття, зроблене українцем, гордо носить німецьке чи британське ім’я?

Промені пронизали, відкрили картину, що зовсім не тішила око лікаря — туберкульоз із усіма притаманними йому змінами. Чим ця дівчина дихає, чим живе? І де ж її довели до такого стану, в якому нелюдському місці?

У темряві кабінету не роздивився тіла — мишкою прошмигнула, за секунду вбралася. Роздивився лиш очі та коси, почув лише голос — прізвище, ім’я, рік народження, скарги...

— Скарги? Скарг немає!

— Як немає? У легенях...

— Скарг немає!

І пішла.

Пішла, і забрала в маленькому, уперто стиснутому кулачку його серце...

Що у ній було, в цій дівчині на ймення Ольга? Чи ж першу, чи останню бачив він тут, за апаратом? І гарних, і здорових, і чорнявих, і русявих... Чому вона? Хто відповість — особливий чоловік, бо пізнав таїну кохання.

Лікар у зоні — привілейована особа. Це Ференц зрозумів аж тепер. Кому ще дівчина скаже зразу все, що потрібно для знайомства?

І полетіли записочки... Відповість?

Чекав... Дочекався.

Бачилися ще потім здалеку, працюючи на відгортанні снігу. І знову записочки на клаптиках випадкового, украденого, як їхнє щастя, паперу. І таке неукрадене, справжнє почуття...

І ця зустріч, коли об’єдналися зони...

Передумував сотню дум, міряючи довгими ногами кабінет.

І враз...

— Прахаді! Доктор, тут больной на снімок...

Хворий... Та невже?

— Анатолій! Задорожний! Як ти тут опинився? Ти ж під слідством!

— Совєтськє слідство — гуманне. У мене ж — відкритий туберкульоз, каверни. Послали на обстеження, діагноз уточнюють, щоб здоровеньким розстріляти, — засміявся і закашлявся, залишаючи в хустці прожилки крові, Анатолій.

— Розстріляти? — аж затнувся, збагнувши, що бачить друга востаннє, Ференц.

— А що ж вони нам, путівку на курорт дадуть? — ще раз гірко осміяв долю Задорожний. — Я ж був керівником військового відділу, за це кара одна.

— Ей ви там, долго єщьо? — гукнув солдат з коридору.

— Плёнку проявляю, минут через двадцять будет готова, — гукнув доктор Варконі. — Не заглядывайте, опасно, тут рентген-излучение!

— Да больно мне надо, знаю, чай, про ізлучєніє ваше, вредное оно для організму, — пробурчав конвоїр і зачинив двері, залишивши хворого і лікаря наодинці.

— Тут у мене шматок хліба, перекуси, Толь... Як ви там? Тримаєтеся?

— Та по-різному... Глеб усе бере на себе — сам наказував, сам організовував.

— Ти, звичайно, також...

— А куди мені подітися? Що робив, за те відповім, на інших перекладати не буду.

— А Кузнецов? Його ж, напевно, допитують більше за всіх, його ж бо точно розстріляють! — поспівчував Ференц людині, яку близько знав і якій вірив.

— Кузнецов? — Задорожний на мить затнувся і відвів погляд. — Кузнецов якраз розповідає дуже багато. Аж забагато. Про всіх. Намагається переконати комісію, що все чинив правильно, підтримував порядок, і що саме йому вдалося втримати повстання в рамках радянської законності, що ми вимагали тільки вирішення внутрішніх порушень, допущених адміністрацією. І знаєш, його позиція багатьом членам комісії видається слушною.

— Але ж за будь-яких умов він залишається керівником повстання! Не за таке людей розстрілювали!

— Тут не все просто, Федоре. Пригадай, що ти знаєш про Кузнецова?

— Та те саме, що всі! Брав Берлін, був полковником, герой війни... — Ференц пригадував розповіді Капітона Івановича, які, щоправда, не завжди узгоджувалися одна з одною, зате завжди висвітлювали його постать в масштабі героїчному.

— А про те, що він із сорок другого був у полоні в німців і мав перед ними великі заслуги в боротьбі з радянськими партизанами, він тобі не розповідав, випадком?

— Ні, не було такого! Який полон? Герой, Берлін брав!

— Ну, ти пригадай його улюблену фразу: «Тут палавіна людей, бравшіх Берлін» або «Бзялі Берлін, вазьмьом і Кенґір!». Чи багато тут людей, що справді брали Берлін?

— Не знаю таких.

— От бачиш, задля красного слівця... А іншим Кузнецов розповідав, що був наче радянським розвідником. Його закинули в Німеччину, щоб підірвати завод «Металхаузен», що він героїчно і зробив. А далі був арешт, гестапо. Смертний вирок, чомусь не виконаний. Пожаліли його гестапівці? Потім табір «Маутхаузен». Знущання, катування. На його очах нібито заморозили генерала Карбишева. Потім зв’язався з віденським підпіллям і за його допомоги утік з табору — утікачів було двадцять двоє, разом з ним тікали Новотний і Циранкевич.

— Новотний і Циранкевич? Та це ж...

— Та це ж брехня, як на мене, цілком очевидна. А в особовій справі Кузнецова запис короткий: «Б 1942