Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Господи, не дай, щоб пропало молоко, збережи його хоч краплю моїй крихітці! — молилася щоднини. Та важка праця і злиденний харч робили своє — молоко висихало, мов струмочок у пустелі.

— Ти чого, Олю? — зауважила її муки Зеня, Євгенія Глушко, подруга ще по Кенгіру. Чоловік Зені, Іван Глушко, працював санітаром у доктора Ференца, так жінки й познайомилися.

— Біда, Зеню, — призналася. — Молоко пропадає, Оленочка кричить, голодна, а Бариня довідається — на загальні зашле... А без молока воно ж загине, малятко моє! — тулила до серця дорогоцінний згорточок.

— Ото лише б усієї біди! Ми ж майже сестри — чоловіки наші разом працювали, та й ми горе однією ложкою сьорбали. У мене молока на двох вистачить, і моєму Богданчику, і твоїй Оленці. Давай погодую! Пильнуй лише, щоб не побачив хто...

їм вдавалося приховувати правду ще довго. Медсестра Оля Слободян з Києва бачила, як хитрують «мамочки», та мовчала — жаліла і немовлят, і їхніх нещасних матусь.

Неподалік від лікарні — дитячий цвинтар. Маленькі горбочки, де-не-де паличка, хрестик, це якщо мати неподалік... А більшість могилок заростає травою і забуттям — чи маму загнали туди, звідки не повертаються, чи померла, чи забула, кого породила — і таких на світі досить.

Ольга намагалася не повертати голови у бік місця вічного спокою невинних нехрещених душ. Цвинтар невинно убі-єнних... Таких цвинтарів — біля кожної «мамської» зони по всіх островах ГУЛАГу. Невже її донечку чекає така доля? Не дам, не віддам тебе смерті, не на те про тебе мріяла, в любові зачинала, в каторзі виношувала і в муках породила! Шепотіла всі молитви, всі материнські обереги над голівкою, що пахла пташеням. Милувалася личком, що вже навчилося посміхатися сонечку і людям в усій їх доброті чи жорстокості, оченятами, які так нагадували очі Ференца, вустоньками, які ще не вміли спитати у світу: «За що?»

Як випустити з рук це тепле, довірливе, безпорадне, таке твоє-твоє? Як віддати, відірвати від серця? А віддати доведеться... Мамі з батьком. Власне, дідові й бабусі. Лиш вони зможуть виростити дитя, оберегти від злої долі в’язня, Інакше доведеться віддати на чужі ворожі руки, в дитячий будинок або під невисокий горбочок з паличкою чи хрестиком...

На щастя, часи змінилися. Те, що раніше було неможливим, дивом дивним здійснилося. Дозволили... Не просто так дозволили — Ользі довелося оголосити мало не голодівку під кабінетом Барінової:

— Ви мусите дозволити моїм батькам забрати дитину! Воно ж за законом вільне? Має право?

— Об етом не может бить і речі! Рєбьонку тут лучше! Ухо-діте!

— Я нікуди не піду, поки не віддасте дитину! Сидітиму отут і день, і ніч, і ще день, і ще ніч, скільки треба, поки не дозволите!

І Барінова повірила — ця сидітиме. Ця свого доб’ється.

Немовля дев’яти місяців від роду віддали батькові Ольги, і він повіз дитинча через майже увесь Союз — від Байкала до Донбасу. Неможливо, неймовірно? Та світ не без добрих людей. А вже Сибір таки тими добрими людьми поспіль заселений. Неможливо, неймовірно, але спрацював «ланцюжок доброти», і на кожній станції «батька» немовляти чекали жінки з молоком — начальник поїзда передав таке дивне прохання, яке анітрохи не стосувалося безпеки руху чи інших посадових обов’язків. Стосувалося лише права на життя крихітної дівчинки, народженої в неволі. Отак маленька Оленка дісталася до рідного Донбасу, до свого Луганська...

Оленка виросте. І дочекається маму з неволі.

Так співпало цілком випадково, а може, зовсім і не випадково, та радянський письменник Олександр Фадеев добровільно пішов із життя за два тижні до того, як випустили на свободу Ольгу Лядську.

Ференц Варконі писатиме Ользі листи з «ворожого» Мюнхена. Теплі, зворушливі рядки першими читатимуть пильні очі працівників КДБ, лише після цього їх передаватимуть адресатці.

Якось Ференц напише: «Я хочу приїхати, побачити тебе і дочку!» В КДБ заохочувально киватимуть головами — а чому ж ні, нехай приїздить, ми добре знаємо і його самого, і його роботу в угорській редакції «Радіо Свобода». Ольга відповість — «не треба, не приїзди!!!», проплаче всю ніч і припинить листування. Хлопці з КДБ — майстри улаштовувати всілякі «невипадкові випадковості».

Ольга і Ференц більше ніколи не побачаться.

Ференц ніколи не побачить дочки. Писатиме: «Дорога Оленочко! Нескінченно дивлюся на твоє фото і хочу, щоб ти також відчувала це!»

Оленка-Оленочка виросте. І стане Оленою. Оленою Федорівною Бондаренко. Та лише найближчі знатимуть, що справжнє імя її батька — Ференц. Оленка так його ніколи й не побачить... Та у крові житиме гарячий вітер Джезказганського степу, і гени степових козаків, помножені на неприборканість духу незалежних мадярів, зродять плід незвичайний, як незвичайна доля і воля до життя.

Дівчинка, народжена у сибірських снігах, виросте. І нестиме в душі нескорений дух повсталого Кенгіру. Не мовчатиме кривді, не коритиметься злу. Очолить Народний Рух Луган-щини. Стане народним депутатом України. І писатиме вірші. І напише:

З якої далечі, ти, срібний голосочку?

З яких таких незнаних україн?

Візьми, синочку, вишиту сорочку,

Вона тебе вестиме між руїн.

Заліг туман і Моринці, й Опішню,

І цілий рід, що зроду не годив,

Візьми, дитя, єдину нашу пісню,

Вона тобі — найліпший поводир.

У чорний час, коли козацьку крівцю

В чорнобильському пеклі обпекло,

Візьми, дитя, єдину нашу крицю,

Незламний дух, нескорене чоло.

Вчорашні малороси водевільні,

Лицарство клуні, діти німоти,

Ми вийдем якось з тої божевільні

Під світом — рівні, перед Богом — вільні.

Веди, мій сину, хто ж, коли не ти!

Дочка шукатиме батька.