Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Вони повезли у лікарню, де справді гойдалося на тонкій ниточці між смертю і життям Петрове серце, те, що було найпотрібнішим — ліки, вітаміни та продукти, необхідні виснаженому хворобою тілу. Встигли.

— Кекіш? Дуже погано... Стан майже безнадійний, дизентерія, гепатит, а організм після тюрми вкрай виснажений, не знаю, на чому тримається... — зітхнув лікар, якого таки дочекалася на вахті Дуся. — А ви йому хто?

— Наречена... — прошепотіла дівчина, сама себе заручивши.

— Ну, якщо наречена, тоді зрозуміло... — хитро усміхнувся лікар. — Думаю, ці ліки йому допоможуть більше, ніж глюкоза. Була б у мене така наречена, я б з того світу прибіг...

Дуся оселилася неподалік від лікарні і весь вільний від пошуків необхідного для лікування час проводила під вікном палати для важкохворих. І настав день, коли побачила у вікні таку худу, таку виснажену, але таку рідну постать...

І настав день, коли Дуся Будник, подолавши довгий шлях до Сиктивкару, відшукала своїх батьків і сестру, безвинно вивезених подалі від рідного краю, і вперше за довгі роки обняла маму, і вперше пригорнулася до батькового плеча, і мовила: «Простіть, рідні мої, що мусите через мене каратися у лютій північній неволі!» І почула: «Хай Господь тебе благословить, дитино, за твої муки і боротьбу за свободу рідної землі!»

І настав день, коли вийшов на свободу Петро. Змінилися часи, змінилася політика, розвінчано «культ лічності», змінилися й терміни. Не п’ять, а рік і три місяці чекала його вірна наречена, і дочекалася.

І настав день, коли молоде подружжя повернулося на рідну землю, в Україну далеку, оспівану, омріяну, оплакану... І застало пустку на місці розореної батьківської хати.

— Треба повертатися, Дусю, повертатися... додому...

— Куди — додому?

— На Воркуту. Там у нас є робота, там можна заробити, щоб відбудувати хату, стати на ноги. Там ми — такі як всі. А тут — ні прописки, ні роботи. Без прописки не приймають на роботу, а без роботи — не прописують.

— Яка ж у тебе робота на Воркуті? В шахті? З твоїм здоров’ям? Не пущу!

— А я піду, Дусю... Треба виробити підземний стаж, щоб мати шахтарську пенсію. вже стільки років пропрацював, дотягну ще кілька... Шкода лиш, що діти наші на півночі народяться, сонечка українського не побачать...

Бони справді народяться під суворим Воркутинським небом, діти Євдокії та Петра ІКекішів, і сонце рідної землі побачать вже великими. Скуштують всього, що судилося радянським ладом політв’язням та їхнім дітям, проштампованим при появі на світ клеймом місця народження. Хай як там опиралася влада поверненню хвилі «ворогів народу», хай які перепони ставила, вони таки повернулися, вкорінилися в рідну землю і проросли, її мученики, її захисники, її борці і лицарі. Зболені, скалічені тілом, та не зламані й не скорені духом, стануть у перші лави борців за незалежність. І побачать його, сонце незалежності — хай куцої, хай половинчастої, і піднімуть над рідною землею прапор небесної блакиті і золота ланів. І заспівають уголос, урочої, пророчої «Ще не вмерла».

Ці кілометри, ці останні кілометри до воріт...

Хтось наче навмисно придумав для них ці тортури — піший зимовий етап. Мороз — мінус п’ятдесят. І п’ятдесят вагітних жінок. І двадцять кілометрів у снігу від станції до табору. Брели, падали, підіймалися, підтримували одна одну, бо мали спільне горе на всіх — розлуку з коханими. Підтримували й важкі надією животи — останні місяці вагітності нелегко переносити й удома, у теплому ліжку, в усіх родинних вигодах, спираючись на плече коханого.

— Ну, шевєлітєсь, мамкі! Понагулівалі, нєбось! — покрикували солдати.

Як могли, «шевєлілісь»...

Остаточно знесилившись, падали в сніг.

— Ну, долго ещьо? Я себе тут с вамі нос атмарозіл! — злився лейтенант.

— Товаріщ лейтенант, можно, я подожду, пока поднімется? Ви ідіте, догоняйте...

Лейтенант бігцем подався за колоною, що ледве брела переметеною снігом дорогою.

— Ну, давай руку, вставай... Не можешь? Трудно тебе? Ой, горе горькое... Да вставай же, замьорзнешь! Сейчас сані подтянутся, посажу... Может, не заметіт начальство-то...

Цей молодий солдатик витягнув Ольгу із замету, куди вона провалилася і не могла самотужки вибратися. Подруга Зеня допомагала, та де там їй — із власним животом дала б собі раду...

— Ну, садісь, давай помогу... Ой, беда с вамі, девчата, куда вам детей-то рожать, кому? — похитав головою.

І ці слова доброго назагал російського хлопця, вихованого в патріархальній російській родині, звучали докором і ще однією з моральних тортур...

О, скільки ж їх приготували для них — дружин і матерів Кенгіру... Не одну, не дві — цілу низку вишуканих, спеціально сконструйованих запаленим мозком тортур... Спершу — торту-рування спекою та відсутністю повітря і води, потім — мукою етапу, відтак — пішки двадцять кілометрів до зони, і всюди, всюди — зневага, брудна лайка, презирство, насмішка над святим і чистим — материнством. Бо для чистого — чисте й багно, а для брудного — і святий в болоті.

Тортури тривали...

Бід першої з них — зачиненого і залишеного без води й повітря герметичного вагона під немилосердним промінням червневого казахстанського сонця її вирятував чоловік... Кілька тижнів лікарні — ото й усі хоч відносно близькі до нормального життя шматочки, які вдалося вирвати для їхнього дитяти. Зайва ложка каші, зайвий шматок хліба. І дорогоцінні хвилини відпочинку, такі важливі, щоб зберегти, укріпити в собі життя, яке щойно зароджується.

І ті кілька хвилин, вирваних у вічної розлуки...

— Я знайду тебе, Олю, неодмінно знайду!

Бін поніс її із собою, їхню велику таємницю.

Яке щастя, що вдалося бодай на прощання сказати те, чого не встигла тоді, під скрегіт