Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Чули? Кажуть, квитків більше немає!
— Як немає? Це що, залишатися тут ще на зиму? Ще на одну чортову колимську зиму? Та немає такої сили! Я пішки піду, я уплав попливу, а вдома буду!
— Нет білєтофф? Как нет білєтофф? Почему нет біле-тофф?
Голос видався дуже знайомим.
— Херберт! Ти? Живий?
— Не знаю... Может, живой, может, не живой... Нет білєтофф...
Роман ледве розпитав у розгубленого австрійця, в чому справа. Виявляється, що після відбуття терміну Херберта ще довго не відпускали — ретельний хлопчина припав до душі господині-лікарці, в якої працював «днювальним», це так по-модньому називалася на Колимі прислуга з невільників. Без кінця писав у Москву. Нарешті, аж через три роки, прийшов з австрійського посольства паспорт з візою.
— Срок візи — месяц! А білєтофф нет! Всьо пропало, всьо надо начінать заново... Меня же не випустят! — тремтіли руки в Херберта.
— І треба буде починати всю тяганину з візою спочатку? Так, суворі твої справи... Що робити? — замислився Роман.
— Да што ви, ребята, думаєте! — обізвався якийсь лейтенант з черги. — Пусть ідьот к коменданту! Ілі в МГБ. Што ему терять?
Полковник МГБ телефонував кудись, довго розмовляв:
— Єсть білет до Хабаровска. А там — добірайся, как сможешь...
— Ну, прощавай, Херберте! Хай щастить тобі на рідній землі...
Час посадки на пароплав наближався... Люди хвилювалися, тримали квитки поблизу серця, щоб не вирвав з рук якийсь урка, бо й таких не бракувало. Квиток додому здавався Романові зараз дорожчим за цілий світ. І не було сили, яка б змусила залишитися тут бодай ще на один день. Додому, додому!
Порт жив звичним життям. Усі ці емоції — і тих, хто добував на Колимі останні години, і тих, хто лиш розпочинав свої дороги у засвіти, не стосувалися ані пароплавів, ані капітанів, ані команди. Вони за роки служби надивилися, наслухалися всього і всякого.
Романові здавалося, що із його звільненням звільнилися усі, вся Колима, що більше ніхто не сидить, нікого більше не тягають по етапах, ба ні — біля причалу швартувався похмурий перевізник людських душ...
Мабуть, шлях був довгим, осіннє море — неспокійним, бо виходили невільники захитуючись, ледве трималися на ногах. Роман згадував і свій шлях у трюмі «Джурми» — якби не Іван Гнатюк, не отець Маркіян, не Остап, то як би витримав?
Серед в’язнів були люди з перев’язаними брудними бинтами головами, руками, ногами... Когось виносили на руках, когось на ношах.
Спускалися трапом Володимир Караташ, Михайло Сорока, Володимир-Ігор Порендовський...
— їх що, з фронту везуть? — обізвався хтось із тих, хто поруч з Романом спостерігав за висадкою.
— Це — Кенгірський етап... — пролунав голос. — Повстанці Кенгіру.
— Ті, кого давили танками?
Чутки про повстання і його страшний кінець розносилися таборами швидше, ніж прибували самі в’язні, покарані додатковими термінами на Колимі, «звідки не вертаються».
Коли етапи з Кенгірського табору везли залізницею, невільники, поранені в бою із залізним звіром, показували на зупинках свої перев’язані рани і кричали: «Нас давили танками! Люди, пам’ятайте про нас!» З пересилок звістки про повстання рознеслися по всіх островах ГУЛАГу.
— Хлопці, це неправда, що з Колими не вертаються! — гукнув хтось, і в натовп невільників полетіли шматки хліба, пачки тютюну, чаю, всього, що мали під руками вчорашні брати по неволі. — Ми відбули по десять років — і повертаємося! Тримайтеся, вірте! Зараз багатьох звільняють, і ви вийдете!
— Ану, очістіть тєріторію! Отойдітє! — намагалися навести лад охоронці.
— А ти на нас не крічі, ми — люді вольниє, не імєєшь права!
— Открічалісь, сатрапи! Хватіт! — волав хтось, осмілівши.
І враз пролунало довгоочікуване:
— Об’являєтса пасадка на тєплаход «Фелікс Дзєржінскій», слєдующій рейсом...
Людська хвиля подалася в інший бік і понесла Романа із собою.
Та щось не давало йому відійти, щось тримало, приковувало погляд до трапу, по якому спускалися... жінки...
— Господі, і женщін сюда... Ну, что за ізвергі... — прошипів хтось за спиною Романа.
— Ну, що вдієш, колись і нас отак привезли, у трюмах... Нічого, ми вижили, виживуть і вони, часи тепер інші, не та вже Колима. Давайте, на посадку, часу обмаль...
— Давайте, хлопці, хутчій, бо не встигнемо, а це — останній пароплав, навігація цього року коротка...
Та Роман не міг ступити й кроку, стояв, вдивлявся...
Жінки спускалися повільно, підтримуючи одна одну...
Штурханина довкола майже припинилася — обминаючи Романа, що застиг непорушно, наче острів у людському морі, пасажири поспішали зайняти свої місця в каютах «Фелікса Дзержинського», який повезе їх на материк, додому...
Дивно... чекісти під проводом Дзержинського загнали їх сюди, а пароплав, названий іменем основоположника ЧК, повезе додому...
Посадка справді розпочалася. От вони, останні хвилини на цьому дикому, проклятому березі! Усе, скінчилося! Додому!
Ніщо, жодна сила не змусить його, Романа Смереканича, продовжити своє перебування тут ані на хвилю, ані, тим паче, зиму.
Люди штовхалися, пхалися напхом, навіть звідси, здалеку було видно, що посадка проходить швидко, геть не з примусом, як було там, у бухті Ваніно...
Глянув востаннє на людей, що спускалися по трапу. Відчув якусь провину перед ними за те, що він — вільний, а їхні колимські маршрути дорогами страждань і болю тільки починаються.
Зняв шапку, постояв трохи отак, простоволосим, під легким осіннім сніжком, що прилетів з моря і посипав змордований задухою трюму етап, постояв, подумав, помолився, наче віддав шану замученим і живим, перед
