Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Те, чого дуже чекаєш, настає зазвичай несподівано.
І віриш, і не віриш... Чекаєш отієї радості, що накриє з головою і втопить, а вона якась така собі звичайна, мало не буденна, радість.
От він, лежить на столі, цей папірець, що знову круто змінив його долю.
Вільний... Не просто звільнений з табору на поселення, а має право їхати куди йому заманеться!
Не вірив, досі не вірив...
Бо роки здавалися нескінченними, несходимими, немов тайга, неподоланними, як сопки — невисокі, та до відчаю сильні своєю безліччю — щойно піднімешся на одну, як за нею виростає гряда нових, нових і нових, вони здіймаються із землі, мов оті зуби дракона, мов ряди акулячих ікол, що, захопивши, не випускають — незліченні, незборимі...
Такими вічними здавалися й літа неволі.
І от — цей чудодійний папірець.
І не сказати, що не чекав. Вітром змін віяло — спершу смерть тирана, потім амністія кримінальників, яка перетворила Колиму на злодійський шалман. Щоправда, ненадовго — основна маса амністованих за лічені місяці повернулася на нари. Вітром віяло. «Вольняшки»-поселенці передавали новини — бунтує Норильськ, Воркута, підняв повстання Кенгір.
Захвилювалися і тут, на Колимі. З Москви приїхала комісія з перегляду справ. Прізвища членів комісії зараз говорили мало — Брежнєв, Фурцева. Ну, члени Політбюро, ну, мають широкі повноваження, вирішують людські долі. Кому пощастить справити добре враження, потрапити в слушну хвилину, той може вийти з кабінету вільною людиною.
Яким дивом Романові пощастило опинитися у списку, хто нашепотів йому на вухо ті короткі слова — відповідь на запитання «За что сідішь?», яке чудо спонукало його глянути своїми прозорими сірими очима просто у вічі жінці, що сиділа в комісії?
— Мій батько був лікарем, я вчився в медшколі і допомагав йому лікувати хворих, виконував призначення, перев’язки... Ми не питали, чим займаються наші пацієнти. І було мені всього сімнадцять років.
— Ну вот відітє! Мальчік делал доброе дело, помогал отцу лечіть людей, а его... Какая несправедлівость! Семнадцать лет! Совсем ребьонок! Как іскалечілі молодую жизнь! Єму учіться надо!
Ці люди, що сиділи в комісії, мабуть, почувалися зараз добрими чарівниками — в їхній силі було змінити долі цих зневірених, виснажених неволею і безнадією невільників, прикутих до галери Колими ланцями жорстоких реченців. Історії вражали. Вироки у більшості випадків справді були несправедливими, вина — недоведеною, терміни — нескінченними. їм, представникам «нової влади», що розвінчала і засудила «культ лічності», подобалося творити чудеса. І бачити сльози в очах, що ніколи не плакали.
Роман досі не розумів, що трапилося. Його вітали, говорили якісь слова, тиснули руку, плескали по плечу, а він не міг скласти думки докупи. Невже цей папірець означає, що можна їхати додому?
Ці кілометри від Магадана до Усть-Омчуга, а потім в «Долину трьох маршалів», минули миттю. Аж опинившись у звичному середовищі, між друзями, почав усвідомлювати, що змінилося в його житті.
— Надо же, как повезло! Получішь паспорт! Сможешь уехать отсюда!
Поїхати звідси! Поїхати! Ось воно, те, чого насправді хотів і чекав. Поїхати. Знайти Орисю. Адже вони ще зовсім молоді, ці літа, проведені в неволі, довгі, важкі, виявилися усе ж скінченними! Попереду — все життя!
Знайти Орисю... А це — непросто в системі таборів, де все перемішується так швидко, де долі людські мов мильні бульбашки — то ростуть і сяють, переливаючись усіма вогнями, то — лусь і немає.
— Знайти твою Орисю? — розмірковували хлопці. — А де її тепер шукати? На Воркуті немає, а Союз великий... Писати треба. А потім відповіді чекати. Може, пощастить.
— Романе, ти не кидайся з моста в воду, подумай, щоб знайти Орисю, потрібен час. Треба писати в усі інстанції, а ти знаєш, як наші бюрократи тягнуть із відповідями, треба їздити, і на все потрібні гроші, — намагався витверезити спянілого від дихання волі хлопця Іван Романчук. — Це тут, у зоні все нібито задаром. А на волі без копійки дня не проживеш. Ішов би ти до нас, на Будьонний, хоч на сезон, помив би золото, заробив якийсь гріш, куди тобі додому без штанів? Як перед дівчиною станеш — голий, босий, простоволосий? Тобі ж її чекати треба, передачі передавати, підгодовувати — сам знаєш.
— Та не можу я чекати! Поки я тут золото митиму, вона, може, загине десь у зоні!
— А чим ти їй допоможеш? Станеш за дротом і гукатимеш «Люблю!» Ні, друже, світ матеріальний, і життя теж.
Іван знав, про що говорить — минулого року одружився, узяв дівчину-красуню Ліду Ясень, голубооку волинянку. Побут подружжя на Колимі — вервечка суцільних нестач. Брак, брак і брак — брак житла, брак грошей, брак всього, необхідного для життя. Якось сам би й перебився, не великий пан, та з дружиною хочеться жити по-людськи.
— Стільки всього натерпілися, стільки бід пережили, що треба, нарешті, хоч трохи побачити щастя!
Роман послухався мудрої ради — справді, «золотий» сезон саме розпочинався, Іван влаштував друга в бригаду.
— У нас, на Будьонному, хороші піски, багаті. Можна легко по три норми виконувати.
Роман сам дивувався — як легко працювалося на волі! Наче все таке самісіньке — і піски, і бутара, і промивка, все таке — і не таке. Коли робота осмислена, має мету — заробити, щоб відшукати кохану, то й рукам легше, а голові — просто заввиграшки.
І неділя — вихідний. І близько за Колимськими віддалями, на Ремонтному, отець Маркіян. І на свята, а то й
