Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Наприклад, що? Перевір мене.
— Наприклад, що твій братик Віпер вживає.
— Віпер нюхає кокс ще з сімдесят п’ятого року, нічого нового.
— Новина все-таки є, Джосі. Він тепер курить крек, а ми з тобою знаємо, що крек і кокс — не те ж саме. Чи може людина вести справу, якщо вона на коксі? Може. Кожен мій клієнт із шоу-бізнесу — на коксі. «Лизуни» і «нюхачі» — так їх називають, юначе мій. Раніше це вважалося мало не ознакою богемності. Але крек — це зовсім інша тема. Кожен дилер, що пересідає з коксу на крек, по суті, знищує себе. Коли ти на креку, то жодна думка голови не тримається. Який уже там, у сраку, бізнес! Крек — і є твій бізнес. Коли ти на креку, то не можеш навіть додавати числа. Ти не можеш вести облік того, що продаєш і що купуєш. Все котиться к лихій матері, валиться, горить синім полум’ям — а тобі по шарабану! Коли побачиш Віпера, спитай, коли він востаннє бував у Бушвіку. Хе, курить собі крек і... ну... і ще дечим займається, що бізнесом якось складно назвати... Але головне, що чувак тепер сам сраний крекер, і такий же, бомбоклат, його бізнес.
— Звідки ти знаєш, що він курить крек?
— Моя людина бачила.
— Це довбана брехня, Юбі.
— Брате, ти думаєш, він це приховує? Та ні. Ти не розумієш. Коли чувак на креку, йому все до сраки. Крек робить м’яким. Це слабкість, чуваче. Твій братик, вибач, нюхає по повній і скурвлюється на очах, пропускає зустрічі, херить бізнес на своїх «точках» — і той у нього загинається. А він тим часом займається всією тією бриднею, якої набрався в Маямі, — бо він точно не робив такого лайна в Джемдауні.
— Досить.
— А «дони» поводяться, як грифи: тіло ще не померло, а вони вже злітаються.
— Юбі, я сказав: до-сить.
— Добре, брате, добре.
— Досить їбать мізки, поїхали.
— Братане, їжу ще навіть не принесли.
— Я схожий, бомбоклат, на голодного? Їдьмо, на хер, у Бушвік. Зараз же, Юбі.
Джон-Джон Кей
ригадується отой випадок у Маямі — це як їхати по Коллінз-авеню на Саут-Біч. Я сидів, курив «Парламент» у смердючому, як дупа, «Мустангу», злий, як чорт, через погану новину: вантажівка з «травою», що мала під’їхати, так і не з’явилася (еге ж, ми планували захопити товар, а потім його продати). І тут дивлюся: один блондин — волосся довге, кучеряве, викапана тобі Фарра Фосетт[504] — їде на роликах, і в нього джинси сексуально так підрізані, високо, до самих кишень. Котить собі й наспівує щось низьким таким голосом (і це відразу ж убиває його схожість із Фаррою): «Ще, ще, ще, як тобі це подобається, як тобі це подобається». Так і кортіло йому сказати: «Гомику, надворі, блін, вісімдесят третій рік».Ролики довбограя — дівчачого кольору, щось середнє між рожевим і фіолетовим. Бузкові, напевно, — ну, підари на таких речах знаються. Їде цей сучий синочок на роликах і не помічає, як до нього підкрадається чорномазий пацан — волосся як смола, але таке запилюжене, що здається сивим. Я й сам його завважив лише тоді, як він, вискочивши з-за автівки, зацідив у стрибку тому сучечку прямо в бік — ну чисто тобі удар ногою з кунг-фу вийшов. Сучок на роликах різко крутнувся, почав балансувати й хитатися, як п’яна королева танцю, намагаючись утримати рівновагу, але зупинитися він не може — без того щоб не гепнутися на асфальт. Сучечок репетує, лається, хоче вирівнятися, та ноги його вже не тримають, і він влітає пердилом у сміттєві баки біля сітчастого паркану. «Забирай свій тріпак і свій смердючий зад і вали до Гаяліа[505]!» — кричить йому вслід пацан. Латинос, певна річ, але гарненький, мабуть, із Куби прибув недавно, тож, видно, ще не встиг, брудний pirtguero[506], засвоїти, що «Дикун»[507] — уже давно застарів, а шкіра — не найкрутіший прикид для тропіків.
Латинос нагнувся до мого віконця. З його рота тхнуло так, ніби він курнув усього півгодини тому. Очі чорні та голодні, в роті бракує лівого ікла, а підборіддя — квадратне, як у Війні Барбарино в «Ласкаво просимо назад, Коттере»[508]. Пацан засунув руку у віконце, і я її схопив — мисливський інстинкт.
— За «травичкою», — пояснив він, і я його відпустив. Пацан мовчки обійшов з правого боку і вліз в автівку. Я міг дати йому за щоку вже там, але дуже вже кортіло звалити звідси на хрін: усі ці убогі готелі в стилі ар-деко наганяють на мене нудьгу. І тут хлопець каже:
— Татусику, якого біса, я нікуди не їду.
— Ну тоді вали з мого авта.
Хлопець подумав і сказав:
— Тоді відвези мене куди-небудь туди, де гарно.
При цьому він витягнув одну цигарку з моєї пачки і засунув її собі за вухо. «Добре, що гвинтівка лежить не на сидінні», — подумав я, а то хлопець міг би, помітивши її, злякатися й здриснуть. Але пацанчик просто витріщався на мої ковбойські чоботи.
— Ти якийсь ranchero[509], татусику?
— Попрацюєш гарно — взнаєш.
От же ж срань: усе, про що я міг думати навіть тоді, був Рокі. Навіть зануривши пальці в брудні кучері того пацана, коли його голова інтенсивно рухалася вгору-вниз, я думав про правила Рокі. У нас із ним існували певні правила. Або ж ми вважали, що вони в нас є. Якщо ти збираєшся зробити це з кимось іще, трахай пацана на дивані, бо на ліжку — це зрада. І тільки якщо той хлопець дійсно, дійсно симпатичний, бо «перлина пам’яті» каже, що ми проходимо цей шлях лише один раз, а отже, ти цього хлопця можеш більше не зустріти і тому тобі просто треба зробити це з ним, — бо ми геї і традиційні срані правила на нас не поширюються. Ну, тобто у нас — свої правила, і вони інакші.
Але все одно фіґня якась виходить — той,
