Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
А знаєш що, забудь про Ґрін-Бей. Хоч ти також про нього занадто багато знаєш, але вже одне те, що вбити тебе було послано Тоні Паваротті, вказує на розгадку. Бо послати його міг тільки Джосі. Залізно. Джосі Вейлз збагнув: ти знаєш, що це саме він намагався вбити Співака. Або що ти здогадаєшся про це. Але я маю сумнів, що ти аж такий метикуватий, як він думав, — раз за шість років це тобі на думку так і не спало.
Тепер усе стало на свої місця й отримало сенс. Так ось чому ти прийшов до мене з візитом. Мабуть, я — єдина у світі людина, яка має щось із тобою спільне. Треба ж такого: лише двоє з тих, кого Джосі Вейлз намагався прибрати, і ми досі живі. А між тим, він ось-ось приземлиться в Нью-Йорку.
Джосі Вейлз
вадцять п’ять хвилин тому літак приземлився в аеропорту Кеннеді, і ми саме покидаємо зону митниці. Одна пташка нащебетала мені, що таке відбувається, тільки коли приземляються Ямайці. Не знаю, звідки я знаю, просто знаю. Коли минулого разу я літав на Багами, один вилупок з митниці сказав: «Усім ямайцям стати ліворуч від черги». Ні, я не став на довбаний лівий бік, і жоден ідіот не сказав мені жодного довбаного слова, коли я пройшов напрямки через зону митниці та показав їм свій паспорт. Навіть валізи не розкривав. Хіба не так одного разу, стоячи в черзі, вчинив Співак, коли митник завівся з ним через якусь хрінь з оглядом? Він просто взяв свою сумку і попрямував до виходу.Двох ямайців із цієї черги вже забрали, разом з їхніми візками, а одну Ямайку навіть супроводжують три офіцери. Йобана ідіотка; сподіваюся, кокс вона запхала собі в дупу, а не в поцьку або, що ще гірше, — ковтнула, бо той час, поки він там усередині, дорого їй обійдеться. Хто мене чує, може ненароком вирішити, що всі Ямайці — наркокур’єри.
Жаль, що вони затримали ту дівку, яка скидається на перевізницю, тут, — їм варто було витрусити ідіотку, що ганьбить свою країну, ще в літакові. Ось ми летимо, висота тридцять дві тисячі футів, стюардеса оголошує, що зараз буде обід. Моя попутниця лише раз зиркнула на те, що подають, і каже: «Це хіба їжа? Таке хіба в зад запхати. Добре, що я прихопила з собою хавчик». Мені хоч-не-хоч доводиться дивитися, як вона розчепірює свою торбу і витягує відерце з-під морозива — зі смаженою рибою, рисом і горохом. Клята риба смердить на весь перший клас так, що я вже подумував, чи не попросити стюардесу пересадити мене куди-небудь назад, навіть готовий був доплатити за те місце. Або це, або вихопити волину (якби я її з собою взяв) і пальнути в ту засранку.
«Ласкаво просимо в Сполучені Штати, містере...____________».
Я проходжу крізь двері з багажного відділу саме в ту мить, коли двоє офіцерів хапають цю ямайську гостю, витягують її з черги і кидають на підлогу. За межами митної зони ми все одно ще перебуваємо всередині аеропорту — ще одна річ, що відрізняє Штати від Ямайки. А он і Юбі. Стоїть перед натовпом людей, переважно чорношкірих та індійців, що чекають, коли вийдуть пасажири. Розкішний синій шовковий костюм з білою хусточкою в нагрудній кишені надає йому схожості з ніґером з «Поліції Маямі». Треба обов’язково переглянути цей серіал. Щось мені підказує, що, назвавши його Таббсом[502], я йому полещу: хлопець з околиці, намагається грати жорстко, і йому це дійсно вдається. Я збавив багато часу і на роздуми про Віпера, але не в таких висловах і геть з інших причин. А що це за чортівня в його руці?
— Юбі?
— Мен! Мій мен-супермен! — вітає він мене в бадьорій ніґерсько-піндосівській манері. Він усе ще тримає в руках табличку з написом «Джосі Вейлз» (приблизно такі ж транспаранти з іменами тримають поруч із ним два водії).
— Що це таке?
— Ха-ха, це? Це така штука, яку ми звемо «Джосі Вейлз».
— Хм, не смішно.
— Господи Ісусе, Джосі, куди поділося твоє почуття гумору? Чи ти його ніколи й не мав?
Ненавиджу, коли Ямайці починають імітувати америкосівський стиль розмови. Коли я чую такий базар, то мені аж зуби зводить. Але я сміюся у відповідь:
— Це ближче до теми, хоча не зовсім те.
Він хвацько підкидає табличку в повітря, підхоплює мою валізу й іде до виходу. Я йду слідом, знічев’я стежачи за тією чортівнею — як вона планерує в повітрі, знижується і, врешті, падає біля стійки прокату автомобілів.
— Напевно, цікаво приземлятися в Нью-Йорку ввечері, коли вже темно, — каже Юбі. — Вночі це зовсім інше місто, ніж удень.
— Як скоро ми будемо в Бушвіку?
— Та розслабся ти, Джосі. Вечір ще тільки почався, а ти — щойно прибув. Голодний?
— У літаку годували.
— Чомусь я впевнений, що ти того не їв. «Бостон джерк чикен» на Бостон-роуді.
— Ти справді вважаєш, що я прилетів з Ямайки, щоб поїсти тут другосортної ямайської їжі? Так?
— Гаразд, а біг-мак хочеш? Це як величезний вопер із сиром?
На стоянці до нас під’їздить чорний мінівен. Може, воно й добре, що я не прихопив із собою волини, інакше я б її вже вихопив. Однак це
