Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Тихше! — Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: — Подивимось!

Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.

Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

— Живий, живий! — прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. — Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.

— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.

— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!

— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.

— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв’язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!

— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.

— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!

— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!

— Ну, то ходiмо, вип’ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.

— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?

— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… — Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. — Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!

— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип’ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!

— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:

— Не переп’єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..

Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.

Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав «купець» i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п’янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.

— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.

— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.

— А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:

— Ге-ге! Та тут iще пiвбарила — нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, — вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. — Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!

З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п’яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.

Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:

— Ну! Нєх жиє ясне панство! — i почав нахильцi пити.

— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!

— Залишу, залишу! — i Петро знову наповнив їм келихи.

— А не… не… не переп’єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… — бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п’янi очi.

— Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п’янi.

— Готово! — прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. — Ну, панове, тепер до роботи!

Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п’яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, —