Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, — знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так?

— Пан губернатор вгадав, — рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. — От уже не сподiвався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана!

— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив… Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жартує: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону… Ха-ха! — i губернатор вдоволено засмiявся.

У Найди потроху вiдлягло од серця: господар своїм базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками.

— Тiльки постривай, пане, постривай! — вигукнув, схаменувшись, губернатор. — Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав менi, що до замку пiд’їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? — спитав вiн офiцера, який сидiв поруч.

— Так, саме так! — вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана.

— Переплутав, либонь, — зухвало вiдповiв Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно…

— Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дiється у нас на батькiвщинi? Як поживає твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й приємно ж, далебi, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека.

— А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне!

— Туди йому й дорога! — з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. — Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…

— Я вже звелiв показати їм попа, хоча вiн i подихає…

— А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася?

— Та вже тижнiв зо три!

— Тижнiв зо три! — скрикнув Найда. — I досi його не посадили на палю?

Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!..

А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що.

Недалеко вiд кам’яної будiвлi, де було ув’язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство… Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й «розрада», презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь.

— Та що ви стоїте, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина — сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! — i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.

— Правду пан купець каже: коли гуляти — то гуляти! — вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. — Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! — вiн посунувся i рухом руки запропонував своїм товаришам дати мiсце тим, хто стояв. — Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу є!

— Що горiлка? — загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. — Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку… Сiдайте, друзi, всiх запрошую!

Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив’язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно покректували, третi вже запанiбрата поплескували по плечу щедрого москаля.

— Гей! Розсуньтеся, хлопцi! — хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром двоє барил вина.

— Набiк, дорогу! — загомонiли всi, розсовуючись.

— Славному гостевi честь i мiсце! — виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. — Сюди, сюди їх, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абiє наливай! — скомандував вiн. — Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!

Команду диякона зустрiли вибухом п’яного смiху.

Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд.

— За здравiє наших дорогих сусiдiв! — проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару.

— За здоров’я всiх московитiв! — пiдхопили, розвеселившись, гостi.

— I на погибель пiдлим хлопам! — вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.