Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— А чого ж, пустiть… хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з їхнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться такої ж долi, як цей проклятий пiп!..

— Amen! — зiтхнувши, озвався прiор на гнiвнi слова губернатора.

— Тiльки нi, стривай… — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм… — губернатор на мить замислився. — От що… — заговорив вiн жваво. — Коли пiп i так здихає, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай…

На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайнє здивування.

— Сину мiй, — урочисто почав прiор, — не розумiю, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонукає попа й далi триматися своїх помилок.

— Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам’ятати, що цей запеклий бунтiвник — це пiп i пiдданець росiйської iєрархiї, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шукає допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйської iмператрицi…

— Sapienti sat, mi fili, — мовив прiор, схиляючи голову.

— Iди ж, пане, — сказав губернатор дозорцi, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа їм показати.

Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в’їхав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця.

Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п’ятьма своїми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом.

— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, i їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

— На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них!

— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. — Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу — i показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом.

— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.

— Викотити їм туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло!

— Правда! — згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолкiв панських!

Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

— Я ще й досi не спитав пана, — звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, найвiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав єдине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся.

— Нi, я з Волинi, — вiдповiв Найда невимушене. — Якщо чували, з мiстечка Гощi…

— Єзус-Марiя! — сплеснув губернатор. руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. — 3 Гощi? З Гощi Волинської? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!..

Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, — що приймаю в себе любого сусiду… Пан менi розповiсть i про моїх рiдних, i про все, що дiється нового на моїй коханiй батькiвщинi… Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востаннє побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадiв тим обiймам — адже вони давали можливiсть виграти трохи часу — i довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач