Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.
— Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?
— А що, пане отамане? — зацiкавився диякон.
— Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…
— Iстинно так! — вирiк диякон. — Але камо убо грясти?
— А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої Чигирин-Дiброви… Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками…В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — i гайда; невеликий перегiн, рукою подати:
Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин.
— Амiнь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…
— Отак i буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв’язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: «Наляж»; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.
Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, — його сонного i на байдак перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.
— Ху! Пронiс господь! — радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.
— Избранному воєводi побiдительна! — заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.
— Де я? — тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.
— Серед безмежно вiдданих друзiв, — вiдповiв Найда, — i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.
— Помiчник i заступник послав менi рятунок! — тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.
Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.
Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.
Зворушливим було їхнє прощання…
Iгумен розчулився до слiз:
— Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, — там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..
При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки
