Останні орли - Михайло Петрович Старицький

пiд’їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.

Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв’язала.

До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.

— Сорочечка! — скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! — i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.

Усi кинулися приводити до пам’ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: «Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!» А потiм, опам’ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.

XXIII

Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.

Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум’яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.

Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.

Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

— Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.

— Так незабаром i буде! — вiдповiв губернатор. — Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.

— I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: — Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.

Губернатор оглянувся.

Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в’язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.

— Го, пан дозорця! — привiтав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.

— Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хiба в’язень?.. — жваво пiдхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — вiдповiв дозорця. — Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! — прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. — I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його…

— Ох, так, так! — пiдхопив прiор. — Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт…

— Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають приєднатися до вiйська, — провадив далi дозорця, — питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде?

— Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i їм глянути на те бидло…

— Московськi купцi? — здивувався губернатор. — Звiдки ж вони взялися в загонi пана?

— Їхали до Москви з Варшави, та в дорозi їх пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан iз своїм загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, — пан пiдiбрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть…

— Хе-хе! — зловтiшне засмiявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло…

— Ого-го, розкажуть… У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмiшкою спитав дозорця. — Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя…