Останні орли - Михайло Петрович Старицький

У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.

— Гей, ви, чого розсiлися? — гукнув вiн, намагаючись перекричати п’янi голоси. — Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi?

Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнької уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж.

— Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! — сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. — Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана!

Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.

— Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! — бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замкової челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. — Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря!

— Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з моїх рук — без цього не вiдпущу! Не скривдь! — диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. — Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв’я є: «пий, та дiло розумiй!»

— Хе-хе! Добре прислiв’я, хай йому дiдько! — вiдповiв з люб’язною усмiшкою дозорця. — Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги.

— А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, — либонь, не вiд води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: — Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.

— Хiба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши «ого-го», одним духом осушив коряк.

— Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi.

— А чи не забагато? — усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою.

— Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп’є тебе!

— Оце вже нi! — дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. — Ще не народився той смiливець, який би мене перепив… Не раз пили ми — сто кiп чортiв — i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи!

— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi?

— На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав — i хiба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. — Квасок… — сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою.

— Квасок? — перепитав диякон. — А от iду в заклад, що я переп’ю тебе, i не вип’єш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця!

— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонiлий дозорця.

— Двадцять червiнцiв! — i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.

Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися.

— Згода! — крикнув вiн чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!

— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.

— А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! — звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:

— Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам’яної будiвлi, в якiй був ув’язнений Мельхiседек.

Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п’ять сторожiв.

— А що, панове, схизматський пiп тут? — звернувся Петро до сторожi по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

— То йдiть дивiться! — вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. — Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!

— Що правда, то правда! — пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам’яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.

— Крiпись! — шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.

— Ось вiн! — шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою.

— Помер! — придушеним голосом