Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Останні місяці добігли хутко. Не лише в Дусі, у багатьох закінчувалися терміни. Ті, хто вже вийшов на волю, приходили відвідувати вчорашніх друзів по нарах та бараку, перегукувалися через вахту, і ніхто не відганяв, як колись. Це давало надію — скоро і я гукатиму «з того берега».

Відпустили всіх іноземців. Відпустили заарештованих неповнолітніми.

— Ех, де наші Орися і Катруся? — зітхали дівчата. — Мабуть, уже на волі! Може, вдома?

— Та яке вдома, Лідуню, додому не відпускають, то тільки розмови такі, що наче звільнення, насправді — заслання. От наші кудись у Сибір поїхали, на «вольноє посєлєніє». Яке ж воно «вольноє», якщо тебе не питають — хочеш чи ні? Єдине, що під конвоєм на роботу не водять, мусиш сам ходити.

— Отож бо й воно, мусиш працювати як у таборі, а пайки, навіть штрафної, не дають! Як жити, якщо роботи не знайдеш?

Це турбувало перед звільненням багатьох. Як жити на волі? Як жити без команди, без конвою, без нар, без баланди, без пайки? За роки у бараках людина втрачала не тільки волю як свободу, але й волю як спонуку до дії. Перейти на зовсім інший спосіб життя, коли треба самому себе утримувати, знайти собі працю, професію, яка допоможе заробити на шматок хліба, знайти куток, де жити, знайти головне — опору в житті, пару...

Чи не для того існує людина, аби знайти у круговерті люду отого чи оту єдину, з якою можна звити гніздечко і висидіти в його затишку пташенят? І чи не головне — знайти пташку своєї породи, яка щебетатиме по-твоєму, виведе пташенят, подібних на тебе, таких, що триматимуться твоєї гілки, не перепурхуватимуть легко туди, де в годівничці насипано більше зерна, де більше пуху можна скубнути до гніздечка.

Дуся часто діставала записку від Влодка Кобрина, перечитувала. Наче слово написане щось гарантувало, на відміну від слова сказаного.

— Чекатимеш?

— Та я його вже давно чекаю. І все життя чекала такого, як він.

— Але ж ти його зовсім не знаєш! Бачила лиш раз...

— І цього досить. Та навіть якби зовсім не бачила, то хіба важить? Я знаю його душу з листів.

— А тіло? Він же хворіє, сама бачиш, здоров’я немає, з ким тут будувати сім’ю? Та ж чи не половина наших хлопців повертаються з каторги інвалідами! Що далі? Доглядатимеш усе життя?

— І доглядатиму. Я його, а він — мене. Хіба у мене здоров’я більше? Все забрала ненависна неволя.

— Але ж є інші хлопці — здорові, міцні.

— А де вони його зберегли, оте своє міцне здоров’я? На «придурочних» роботах ошивалися поміж блатних? Не треба мені такої пари. Я своє відбула чесно, не обдурюючи, не принижуючись, не купуючи подачок ні духом, ні тілом, і Петро так само. І він — сильний, сильніший за інших. Бо слабкий загинув би першого року, а мій Петро вистояв і не схилився.

— Та хороший він, твій Петро, усім хороший, тільки ж уяви собі, що попереду? Йому сидіти ще п’ять років! П’ять! Ти уявляєш собі, що таке ще п’ять років неволі, чекання, п’ять років каторги, роботи в шахті, де кожного дня може трапитися що завгодно! Кого ти дочекаєшся? Каліку? Немічного старця? А на кого перетворишся сама? Скільки тобі, дівчино? Під тридцять? А через п’ять років скільки буде? А коли дітей родити? Коли їх виховувати? А що чекає вас на волі, хай навіть він вийде живим і відносно здоровим? В обох — по вовчому білету, хто візьме вас на роботу, хто пропише, як зароблятимете собі гроші на життя?

Отакі діалоги, частіш уявні, ніж наживо, вела із собою не тільки Дуся, а й чимало дівчат, яким світилося світло свободи у кінці густого мороку.

І от нарешті...

— Дусю, побіжи в контору, там твоє прізвище у списку!

Оце так новорічний подарунок! Вивісили списки тих, кого звільняють в цьому місяці... Будник... Будник... Є! Та лиш наприкінці місяця... Як ще довго, цілих 25 днів! Та це вже найлегші 25 днів. Бо останні.

Напередодні звільнення Дуся майже не спала — а ну ж... Молилася — Господи, не дай, Господи, допоможи!

Видали обхідний листок. Треба обійти всіх, усе повернути, щоб не забрала із собою чогось необхідного, без чого не функціонуватиме табір, щоб не ввела державу у зайві витрати.

— Вот, почті всех обошла, — простягнула листок.

— А где єщьо одна подпісь? Оперуполномоченного?

— Але ж його сьогодні немає в зоні! Де мені його шукати? — мало не плакала Дуся.

— А чево його шукати? Жді! Завтра прієдєт! Завтра і подпішет, завтра і вийдєшь!

— Але ж мій термін закінчується сьогодні! Ви не маєте права! Ви... ви крадете у мене день моєї волі! — плакала Дуся вже за дверима.

— Тихо, тихенько, Дусю, — зацитькували її дівчата. — Що ти говориш — «крадете день волі!» Та за такі слова... це ж образа «прі ісполнєніі»! Нічого, побудеш іще один день з нами, ще одну ніч, попрощаємося, побудемо поруч з вільною людиною. Може, самі вільнішими почуємося...

Один день... Що ж воно, цей один день? Що назагал важить один день супроти половини життя, супроти цілої молодості, украденої злочинним правосуддям?

— Та взяв Бог корову, нехай бере й теля, вже добуду якось цей вкрадений день! — віджартувалася Дуся і востаннє пригорнула табірну подушку, скропила останньою сльозою вже напівволі.

Цього дня все було останнім — останні кроки до вахти, останнє «Прощавайте!» дівчатам, які залишилися по той бік кордону волі. Плакали,