Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Ваша кров на вас!

А потім помчав геть, а його люди полетіли йому навздогін.

Вітіко наказав юнакам, які добре вміли їздити верхи, поїхати до Болеміла, що стояв ліворуч від нього у полях. Ліворуч від Вітіко тягнувся невеличкий ліс. Юнаки помчали через той ліс. Потім Вітіко послав людей у той ліс, щоб вони зайняли його. І наказав вершникам, які стояли на відкритому полі між ним і Ровно, бути наготові. Стрільці стояли обабіч вершників.

Вороги з гучним криком помчали вперед. Люди Вітіко не видавали жодного звуку. Цапині ріжки видали один довгий сигнал початку битви. Люди опустили списи і рушили вперед. Як і на горі Високій, топтали землю важкими чобітьми. Назустріч їм летіли стріли з луків та арбалетів. Вони сунули вперед. Відбулося зіткнення з ворогом. Тепер лісові люди посувалися вперед уже повільніше. Проти них застосовували щити і мечі, списи і дротики, молоти й довбні. Вони сунули вперед. Зелені, білі, червоні й сині короговки, значки з пір’їнами та стрічками, біла корогва людей із Плани з темно-червоною дикою трояндою — всі вони рівномірно посувалися вперед, а над ними майоріла велика малинова шовкова корогва. Наступали й загони Ровна та інших проводирів. Вершники напосіли на ворогів, і Зіфріда з Мілнета на білому румаку старого Родера Петера можна було бачити здалеку. Стрільці пускали стріли з луків і арбалетів, як пускали їх у рисей та куниць. Вороги зняли ще більший галас, ніж раніше, лісові люди не відповідали, лунав тільки протяжний сигнал битви. А як гамір трохи вщух, озвався коваль із Плани, і його голос прогримів так, що заглушив усе:

— Ми перемагаємо!

— Ми перемагаємо! — гучно закричали воїни.

Потім знову настала тиша. Вороги стали швидше відкочуватись назад, лісові люди швидше побігли вперед, а потім вороги втратили бойовий порядок, розпорошилися і безладно пустилися навтьоки, перед лісовими воїнами утворився вільний простір. Вони стали навколішки для молитви.

Але тільки на мить.

Нараз підвелися, Вітіко підскочив до їхньої лави й шанобливо привітав їх мечем. А потім вигукнув:

— А тепер навздогін!

Ріжки просурмили подвійний сигнал переслідування ворога.

Ліворуч від лісу можна було добачити загони Болеміла, і люди, які охороняли ліс, вибігли їм назустріч.

Воїни завзято переслідували ворогів, усі вершники мчали їм навздогін.

Коли нарешті припинили переслідування, подбали про полеглих і поранених, минула пора відпочинку та обіду, а Вітіко послав вісника до князя, лісові люди знову рушили в бік Зноймо.

Увечері того дня, коли лісові люди своїми ратищами розбили і змусили до втечі загони князя Вратислава, вони вийшли на височину, яку князь Владислав призначив їм для нічного перепочинку. Розійшлися по височіні й шукали придатних для ночівлі місць.

Вітіко звелів викликати до нього Зіфріда з Мілнета і сказав йому:

— Зіфріде, чи ти так виснажився в битві, що вже не зможеш сьогоднішньої ночі виконати ще одне завдання, і чи твій кінь ще здатний витримати кілька годин клусу?

— Я казав, — почав відповідати Зіфрід, — що в мене руки та ноги такі самі, як і в решти людей, і що я робитиму те, що зможу, тож якщо тепер хтось інший може виконати завдання, то і я його виконаю, і ми не раз цілісінький день працювали, а вночі танцювали. А якщо йдеться про коня, тож я розповідав, Вітіко, що я маю коня старого Родера Петера, і добре доглядаю його, я знаю, що він витримує, і знайшов найкращий спосіб швидко мчати на ньому.

— Тож ти поїдеш? — запитав Вітіко.

— Поїду, — запевнив Зіфрід.

— Тоді слухай. Ти все помітив, що сьогодні відбувалося під час битви? — запитав Вітіко.

— Помітив, — відповів Зіфрід.

— Як звуть проводиря загону, що напав на нас? — запитав Вітіко.

— Це Вратислав, князь із Брно, нікчемний родич нашого ясновельможного князя Владислава, — відповів Зіфрід.

— Гаразд, скільки годин ми рухалися вбік трохи праворуч під час переслідування і скільки годин потім повертатися ліворуч; куди подалася більшість ворогів і як називають гору, на якій ми тепер стоїмо? — запитував Вітіко.

— Ми їхали, мабуть, години три на захід, женучись за ворогами, а потім поверталися години чотири, а то й п’ять на схід, а вороги, розпорошившись, утекли на захід, а гору, на якій ми стоїмо, називають Браніш, — відповів Зіфрід.