Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ну, нарешті й ми станемо справжніми зеками, побуваємо на Колимі, золотішко помиємо! — підбадьорював друзів невтомний Караташ. Жартом рятувалися у біді козаки-запорожці, жартом тамували тривогу каторжани-повстанці.

— Кинемо лихом об землю, хлопці, заспіваємо нашої, щоб вороги показилися! — не давав засумувати Михайло Сорока.

Дружно затягли:

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

А де ж ваші коні?

Наші коні стоять на припоні,

А ми — у неволі.

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

Де ж ваші рушниці?

Всі рушниці лежать на полиці,

А ми — у в’язниці.

— Где она? — не йняв віри майор Крутов розгубленим поясненням медсестри Тамариної. — Как на этап? Ночью? Беляев? Да он не имел права, он уволен из органов, он...

От він, останній плювок здихаючої кобри... Де шукати?

Попри брехливі генеральські обіцянки не карати членів таборової «комісії», всі вони були заарештовані. Знекровлений Кнопмус ледь тримався на ногах. Слученков у лахмітті, на яке перетворився одяг, криво посміхався розбитим ротом. Кузнецов, якому теж дісталося у перші дні, тримався бадьоро, переконував слідство, що підтримував у таборі порядок і намагався не дозволити перевести «бузу» у площину політики, як вимагали бандерівці. Та якась розгубленість у погляді «героя Берліна» усе ж тремтіла... уникав прямого погляду. Ховав праву руку, на середньому пальці якої зрадливо світилася фіолетова чорнильна пляма — вже наступного дня по арешті Капітон Кузнецов сів писати показання. Сорок три сторінки переліку імен учасників повстання, участь кожного у «спільній справі». І роль самого Кузнецова — керівної та спрямовуючої сили.

Козак від’їжджає,

Дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Козаче, соколю,

Візьми мене із собою На Вкраїну далеку...

І хто ж їх писав, оті тужні та ніжні українські пісні, хто знав десь отам у сивій давнині, якими словами, якими нотами передати сум, тугу і... надію...

Візьми мене із собою, козаче-соколю, не залиш отут, на чужині, на самоті, візьми із собою на Вкраїну далеку...

А край України вже за обрієм, вже зовсім близько.

І надія, що цій ненастанній муці прийде край, теж зовсім близько. її ще страшно впускати у серце, нею ще грієшся здалеку, мов північним сонечком, але вона усміхається кожною сніжинкою, кожною травинкою, кожним рядком пісні. Він візьме її із собою, козак з України, посадить на свого вороного поперед себе, пригорне натрудженими шаблею руками, покладе голівоньку коханої на плече і пустить коника учвал, аби скоріш замайоріли обом верби над річкою, хрущі над вишнями, осокори уздовж шляху...

Відгриміли постріли на 29-ій, висушило липневе сонце, північні вітри замели снігом криваві патьоки, заслали далеко, по закритих тюрмах, кожного, хто бачив, кожного, кого поранено, кожного, хто знав і міг упізнати, але забракне піску в пустелі, щоб засипати людську пам’ять, не стане криги в північних морях, щоб закувати душі.

І навіть на найбільше беззаконня настає край.

Дуся рахувала останні дні неволі. Потерпала, як і кожен в’язень, що не відпустять, дочеплять якогось хвоста за невинну вину, та вона таки настала, остання зима у неволі, вони таки потекли весняним струмочком, зимові січневі дні напередодні звільнення.

Неволя не хотіла відпускати, вона наче поранений звір намагалася догризти, домордувати недомордованого за десять років і досі на диво живого і невпокореного Духа.

— І що ж нам з тобою так не пощастило, Лідуню? — зітхала Дуся до своєї напарниці Ліди Дмитрів з Рогатина, якій випало виконувати непосильну для жінок роботу — розвантажувати на овочевій базі вагони.

Здоровенні сітки з картоплею по 120 кг, мішки з мукою по 85, з цукром по 105 кг. Двоє дівчат, якими вітер хитав, мусили класти оте непідйомне на ноші й нести бігцем, під окриками «Давай-давай, бєґом-бєґом!», щоб не простоювали дурно вагони.

— Ото надірвемо собі те, чого ще досі в шахті не надірвали, Дусю, на волю вийдемо хіба каліками... — нарікала Ліда.

Одна непосильна праця на овочевій базі змінювала іншу — того пам’ятного дня дівчатам довелося вантажити на вози бочки з квашеною капустою. Вовтузилися, не могли прилаштуватися, щоб дати собі раду — як же її підняти?

— Може, прилаштуємо дошку, щоб закотити? — запропонувала Ліда.

Прилаштували. Ніц з того.

— Ото з нас робітники, Лідо, не знати, хто кого котить — ми бочку, чи бочка нас, — сумно жартувала Дуся.

— Та хіба вашими рученятами, дівчатка, такі тягарі підіймати? — нагодився якийсь чоловік, що приїхав на базу, мабуть, у власній потребі.

Чоловічих рук бочка злякалася і вляглася на воза сумирно. від доброго слова, яким доля не часто ніжила вуха, дівчата розплакалися, як малі діти. А чуда тривали:

— Може, ви знаєте Дусю Будник? — спитав чоловік. — їй тут передали листа.

— Дусю? Та ж я — Дуся Будник... — передчуваючи радість, обізвалася стиха.

Перечитувала записку і не ховала сліз.

— Але ж ви багаті на сльози, дівчатонька, — лагідно докоряв чоловік. — Біда — сльози, радість — знову сльози.

— Що там, Дусю? Від кого записка?

Писав Влодко Кобрин, товариш Петра Кекіша.

— Лідо, наші хлопці повертаються із «закриток»! Влодко вже тут, на старому місці, і Петро невдовзі повернеться...

Петро невдовзі повернеться...

Повернеться... Невдовзі...

Кажуть, надія окрилює. Свята правда. І сили додає, і навіть непідйомні бочки стають наче легшими.

— Ой, Дусю, воно, звісно, добре, що хлопці повертаються на старі місця, але що ж у тих