Зірки Егера - Геза Гардоні

— Аллах! Аллах! — лементували на все горло знавіснілі турки.

— Перемога близько! — ревіли ясаули.

З голови Добо впав шолом, і він з непокритою головою помчав до гармат.

Угорці, які стояли на вежі, нічого не могли зробити з яничарами, котрі вже юрмилися над ними — вишка відокремлювалася від вежі дощаним настилом, а дошки зіштовхнути не вдалося б, оскільки на них тупцяли яничари.

— Виходьте! — гукнув Гергей своїм солдатам, побачивши, що Добо повертає гармати.

Не звертаючи уваги на яничарські рушниці, він і сам теж вхопився за кирку. Зачепив нею один спис, що ним підтримували накриття, і потягнув на себе.

Оторопілі захисники вежі побачили, що вишка зайнята турками, і сипонули вогненним градом на голови яничарів, які ще видиралися на вишку.

Добо помітив, що зв'язок між яничарами увірвався.

— Повертай гармату донизу! Вогонь!

Гармату повернули на яничарів, що піднімалися по насипу. Вирвалось полум'я, всіх оглушив страшний гуркіт.

Яничари не дуже побоювалися гармат. Не так уже й багато шкоди завдадуть два-три ядра! Та й до гуркоту вони звикли. Але гармати в Добо були не прості, а заряджені картеччю і зразу збивали по десять-двадцять турків.

Нажахані яничари почали відступати.

— Вогонь! Вогонь! — лунав зверху голос Гергея.

На яничарів, що застрягали на покрівлі вишки, полетіли просмолені солом'яні вінки. Турки заметушилися, забігали, але зброю вже мали розряджену, а знову заряджати її не було часу.

Вогонь і полум'я вирували. З лементом і ревом вистрибували яничари з вишки. Добре ще тим, хто падав на турецький бік,— ті одразу розбивались. Одначе й ті, хто вскочив до середини фортеці, теж не довго пожили на світі: з ними живо розправились на місці, та ще й так, що жодна кісточка не лишилася цілою.

Увечері і вночі турки штурмували Земляну вежу.

Земляна вежа була споруджена на кам'яній вежі, яка стояла в північно-західній частині міста.

Турки перерили довкіл цієї вежі всю землю, намагаючись прорити під нею хід. Та де там! Фортечний мур тут виростав з кам'яної основи, яка йшла на двадцять сажнів углиб. Можна було подумати, що в якісь далекі, предковічні часи фортецю починали будувати не на пагорбі, а в долині, а пізніше якийсь інший народ затоптав стару фортецю землею і звів над нею свою. І тільки потім прийшов народ, у якого королем був Іштван Святий, і спорудив над цією подвійною фортецею сьогоднішню твердиню.

Добо дуже скоро зметикував, що шуміли вночі турки тільки для того, аби відвернути увагу від дерев'яної споруди, яку вони зводили.

Він викликав на Земляну вежу лейтенанта з двома сотнями солдатів, а решті наказав звично пильнувати.

Турецькі кіннотники не з'являлися ні коло бочкової гори, ні побіля вишки в час штурму. Отож можна було передбачити, що вночі вони знову підвозитимуть колоди.

Тепер турки вирішили замість сушняку підвозити товсті колоди. Скільки було в таборі верблюдів, коней, волів, буйволів і мулів — усі вони під вечір повернулися до мурів фортеці. Всі несли чи волоком тягли колоди й товсті жердини. Гарби й мажі, поскрипуючи, нескінченною вервечкою везли ліс із боку Алмадяра й Егеда.

Поховавшися за земляними шанцями, спорудженими навпроти фортечних мурів, турки спершу навмання перекочували колоди. Коли ж купа колод виросла настільки, що вже їх закривала, вони почали вивершувати її.

Тисячі рук підкочували й складали одні на одні колоди й жердини. Тишу попередніх ночей у турецькому стані на цей раз витіснили звуки, що виникали при падінні колод, а також стукіт, який лунав звідусіль.

Турки скріплювали колоди металевими смужками-скобами та ланцюгами. Ця велетенська, викладена з колод споруда височіла перед вежею, де командував Гергей, і її вершина стирчала за три сажні від неї.

Працювали турки вправно і обачно: вкладаючи колоди, вони весь час були надійно захищені, а товсті колоди перекидали в порожній простір з-за накриття заввишки в сажень.

Поруч з кам'яним фортечним муром прямо на очах виростала дерев'яна гора, все ближче й ближче присуваючись до муру. Було ясно, що коли гору піднімуть вище, вона від власної ваги привалиться до муру.

Гергей спостерігав за роботою турків, визираючи то з однієї, то з іншої бійниці. Врешті він піднявся до тину.

Там він застав Добо і дяка Балажа. На капітанові був звичний ментик до колін, на голові — легкий сталевий шолом. Він неуважливо вислухував якусь скаргу дяка.

— Добродію,— сказав Гергей,— прошу віддати мені дранку, що її ми позривали з дахів і поскладали в купи.

Можеш забрати.

— Крім того, прошу дати мені ще волового жиру, смоли й олії.

— Замов, скільки тобі треба. Балаже, скільки ми ще маємо волового жиру?