Лицарі любові і надії - Леся Романчук
День після смерті кожному із живих повернувся іншим ликом. Дівчат провели крізь сортування — тихих та покірних повернули назад у зону, відзначених оком нагляду серед заколотників, — у вагони. Чоловіків також посортували — кому вдалося залишитися непоміченим в «активній участі», попрямували добувати свої терміни у вцілілі напівпорожні бараки, хто відзначився у непокорі бодай позирком — чекав розплати.
Наглухо зачинені вагони в обідню пору розпікало до точки кипіння.
— Води! Води! Повітря! Нічим дихати! — лунало глухо зсередини. Ніхто не зважав.
Начальству було не до того — аби голову на плечах зберегти. Виконавши основне завдання — бунт придушено, робоча сила стала до праці, доповідь «нагору» пішла, — таборова «верхівка» чекала «оргвисновків». І вони не забарилися. За «допущєнниє грубиє промахі в работе» все керівництво табору отримало повною мірою — розжалування, переведення на нижчу посаду. Рука партії наводила порядок. Даремно виправдовувалися служаки звичним — ми тільки виконували накази. Партія не могла визнати хибною всю систему таборів. Тому переклали відповідальність на нижчих, занадто ретельних чи недбалих служак — недопрацювали, недоперевірили, недоперевиконали.
У таборі з’явилося нове начальство, з новими порядками. Та нові порядки — для слухняних, для тих, хто став на шлях виправлення, для якого і служить система таборів. Не для покарання, виявляється, а саме для виправлення нещасних, що стали на хибний шлях, одурманені буржуазними ідеями. Табір — це школа, де через працю людина повертається на правильний, єдино правильний шлях — соціалістичного розвитку. Лише тих, хто усвідомив, хто «перекувався», можна повернути у здоровий організм спільноти радянських людей. «Гнилий», безнадійний елемент потрібно надійно й надовго відокремити, щоб не баламутив інших.
Найнадійнішим сейфом для утримування такого безнадійного, соціально чужого елементу вважалася далека, сувора Колима. Звідти не повертаються.
Чоловіків — на Колиму.
З «женскім контінґентом» було складніше. У когось закінчувався термін, хтось потрапляв «під указ» про малоліток. Обіцяного звільнення не дочекалися, крутійство неправосудної системи шукало всіляких шляхів, аби не відпускати зі своїх лап неупокорених.
Жінок змусили пройти ще й через приниження лікарського огляду.
— Ну, маладєц, успела, беременная! — масно кривив хтивого рота ремісник від медицини. — В мамскую зону ейо!
— А ти што, савсем глупая? Нікаво себе не нашла? Решила девственность храніть? Каму? Сібірскаму медведю? — насміхався і над тими, що не знайшли собі пари упродовж сорока днів свободи.
Орисі пощастило. Із задушливого, розжареного як духовка вагона її витяг Крутов. Домовився, щоб поклали до лікарні. Зі знайомих не бачила нікого. Здавалося, усе кудись зникло, все змінилося, від колишнього світу не зосталося нічого. Єдине знайоме обличчя вдалося побачити в лікарні — Руту. Зраділа їй, мов рідній, але навіть не посміхнулася, навпаки, сльози закапотіли з очей в обох, щойно спробували згадати спільних знайомих.
Ще за день у лікарні з’явилася Оля Лядська. її витяг з вагона Ференц. Говорити не могли, лиш дивилися одна на одну і ковтали сльози.
У спокої лікарняної палати, на непоганих, дивно непоганих харчах, здавалось, лежи собі та відпочивай, мрій про волю, та не мріялося. Не співалося, не сміялося, не говорилося голосно. Наче у кожного в хаті лежить мрець, іще не похований, і страшно розтривожити його нетривкий сон недоречним звуком.
Ніч у лікарні була страшною. Щойно темніло, палата завмирала... Сон, омріяний, любий, сон, якого завжди так бракувало, виявився тепер найжорстокішим катом. Привиди «танкової» ночі не відпускали. Жінки боялися заснути. Краще муки безсоння, ніж страхіття сну. Заплющені повіки, здавалося, відчиняють браму, і знову, знову, знову ревіння і стогони, крики і плач, постріли й дим... То одна, то інша зривалася криком «Танки!», бачила уві сні те, що навіки закарбував мозок, — розчавлені тіла, понівечених подруг, коханого, що упав долілиць, чи пішов у безвість по етапу...
Орися бачила чомусь кучерики на скронях Катерини. І бородавку на щоці Беляева, таку величезну, та ще й немов живу. Прокидалася, кричала.
— Дівчатка, випийте брому на ніч, — роздавала по ложці заспокійливого Рута. — Забудьте, не думайте... Через кілька днів мине.
Це не мине ніколи. І «добра Рута», й Орися, й Ольга, і кожна з тих, хто пережив «танкову ніч», до старості, до смерті прокидатимуться від власного крику...
Однієї ночі Орисі видалося, що сон її, отой, найстрашніший, ожив. Просто над обличчям схилилася величезна жива бородавка:
— Вставай! На етап!
— Не имеете права! — спробувала відборонити Рута. Не бувало такого, щоб забирали на етап з лікарні. Та й Беляева начебто розжалували і перевели кудись в інше місце. І це була добра новина для кожного, хто мав біду зустрітися з Бородавкою на каторжанському шляху.
— Імею! Я вас всех теперь імею! — вишкірився опер Беляев. — Пашлі!
Не тямлячи спросонку, куди ведуть, Орися зібрала речі, подалася слідом. Не встигла навіть здивуватися, чому так незвично — один опер, без солдатів. Опинилася у вагоні, напівпорожньому чомусь. Поки отямилася, поки роздивилася у темряві, двері з гуркотом зачинилися. Потяг рушив.
Етап. Знову етап.
У зоні цими днями й справді чинилося велике прибирання. Чотири похоронні команди три доби збирали, згрібали, вантажили у машини рештки... не тіла, а насправді рештки...
Умлівали, падали, отямлювалися і знову йшли.
Чистили, відмивали, відшкрібали. Засипали піском. Білили. Фарбували.
Наче й розгребли, наче й відмили, наче все чисте й прибране, тільки б пам’ять хто відмив, відчистив, посипав пісочком, зафарбував. У ній, у клятій пам’яті, як не моли, як не проси забуття, навіки відбився слід присохлого до стіни людського волосся навпіл із мозком, і проступає він із чисто побіленого саману, як у кіно, і несила забути...
Формували чоловічий ешелон на Колиму. Понад тисячу «активістів», не надто ретельно розбираючи, запакували у вагони, щоб відправити подалі з очей добувати свої двадцятип’ятилітні терміни.
Б одному з вагонів звично влаштовувалися, використовуючи немалий досвід «вагонного» життя, Володимир Караташ, Михайло Сорока та
