Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Як я самовдоволено й гордо веду під руку свою дружину, пробираючись крізь туманом оповиті юрби народу, повз аналої, лави, купелі, органи і церковні вікна, що все разом узяте пробуджує спогади про дитячі роки в Блендерстоні.

Як усі глядачі милуються з нас, дивуються з нашої юності, і як скрізь лунає шепіт: що це за гарненька маленька дружина! Ось ми всі в кареті, повертаємося додому. Ми веселі й балакучі. Софі розповідає, як вона боялася, що Тредльс, боронь боже, загубить мій дозвіл на шлюб, бо цей папір стирчав у нього з кишені, ваблячи злодіїв. Агнес весело сміється, а Дора закохана в Агнес до такої міри, що не хоче випустити її руки.

Як подають нам прекрасний сніданок, у якому і я беру участь, не маючи і найменшого уявлення, що це за страви і які то вина; я п'ю тільки любов, насолоджуюся тільки весіллям; але всі ці тарілки і пляшки — сон і мрія.

Як я ніби виголошую промову, але яку саме — не знає ніхто, і я теж не знаю. А проте всі почуваються щасливими і задоволеними, всі без винятку, навіть Джіп, якому дали шматок весільного пирога, і який дуже скоро повернув його назад.

Як пара поштових коней стоїть біля під’їзду, і Дора йде змінити вбрання. Бабуся і міс Клариса лишаються зі мною, і ми гуляємо в саду. Бабуся також промовляла за столом, уславлюючи тіточок Дори. Тепер вона цілком щаслива і трохи пишається своїм ораторським талантом.

Як Дора цілком готова в дорогу, і міс Лавінія пурхає навколо неї, шкодуючи про розлуку з такою гарненькою іграшкою, яка давала їй багато приємних розваг. Час уже сідати в карету; але Дора раптом згадує, що вона забула захопити безліч найрізноманітніших речей. Всі біжать відшукувати забуті речі.

Як всі оточують Дору, коли вона, в колі своїх подруг, наче посеред квіткової клумби, починає прощатися з усіма. Їй стає задушно, нарешті, між усіма цими квітами; вона сміється, плаче і кидається в мої ревні обійми.

Як я хочу нести Джіпа до карети, але Дора зупиняє мене й говорить, що вона понесе сама, інакше бо Джіп може подумати, що, вийшовши заміж, вона вже перестала любити його, а це розіб'є йому серце. Ми йдемо до руки рука, і Дора спиняється, озирнувшись, і каже, зайшовшись сльозами:

— Якщо я образила кого або була невдячна до кого, не пам’ятайте про це!

Як моя маленька дружина махає рученятками, і ми знову йдемо далі. І ще раз спиняється вона, і оглядається, і біжить до Агнес, обіймає її і цілує, бо вона любить Агнес більше за всіх.

Ми від’їздимо вдвох, і я прокидаюся від сну. Я вірю цьому нарешті. Це моя люба, люба маленька дружина поруч зі мною, я кохаю її понад усе!

— Чи ти щасливий тепер, мій дурненький хлопчику? — запитує Дора. — Чи ти певний, що не шкодуєш?

Я стояв осторонь, дивлячись, як проходять повз мене примари тих днів. Вони пройшли, і я відновлюю розповідь про своє життя.

VI. Наше господарство

Дивно почувався я. Медовий місяць закінчився, подруги нареченої роз’їхалися по домівках, і ми лишилися з Дорою самі в своєму маленькому будиночку. Невже назавжди закінчилася для мене приємна роль нареченого?

Мені здавалося таким надзвичайним, що Дора зав­жди зі мною. Так неймовірно було, що не треба вже йти на побачення з нею, нема ніяких приводів мучитись, не треба писати їй, не треба вигадувати хитромудрі плани, як лишитися з нею наодинці. Іноді ввечері, підводячи очі від рукопису і зустрічаючи погляд моєї дружини, я відкидався на спинку крісла і замислювався. Багато про що я замислювався... Ось ми самі віч-на-віч, і нікому нема до нас ніякого діла... Вся романтика нашого заручення покладена на полицю і вкривається пилом... нікому ми не повинні догоджати, тільки одне одному, до кінця життя.

Коли я пізно затримувався на парламентських дебатах, то, йдучи додому, дивно було мені згадувати, що Дора вдома! Так чудово було спочатку, коли вона тихенько сходила вниз поговорити зі мною, поки я вечеряв! Мене дуже здивувало несподіване відкриття, що вона закручує свої кучері в паперові папільйотки. Я не йняв собі віри, бачачи це!

Навряд чи навіть дві юні пташки могли б менше знати домашнє господарство, ніж я й моя гарненька Дора. Ми взяли служницю, звичайно. Вона керувала нашим господарством. І досі в глибині душі я певний, що це була замаскована дочка місіс Креп. Жахливий час пережили ми за перебування Мері-Анни!

Її прізвище було Парагон[25]. Здавалося нам, коли ми наймали її, що характер служниці висловлений у цьому прізвищі. Вона мала рекомендацію довгу, як відозва; згідно з цим документом вона зналася на всіх господарських справах, про які я лише чув, і розуміла навіть такі речі, про які я й не чув ніколи. Вона була в квітучій порі життя, з обличчя повна, дебела і трохи сувора. Особлива відзнака Мері-Анни — постійна краснуха або пухирі, переважно на руках. Був у неї кузен-гусар з такими довгими ногами, що скидався на вечірню тінь. Його куртка була занадто вузька для нього, а сам він був занадто великий для нашого господарства. Наш маленький котедж ставав ще меншим від його постійної присутності. До того ж стіни в кімнатах були не досить товсті, і коли він проводив вечір у нашому будинку, ми зав­жди дізнавалися про його присутність з безнастанного гуркоту на кухні.

У рекомендації значилося, що наша неоціненна Мері-Анна — зразок тверезості та чесності. Тому я схильний гадати, що з нею скоївся несподіваний припадок, коли одного разу ми знайшли її в кухні під казаном для білизни, а нестачу чайних ложок поклали на совість чорнороба, який вивозив сміття з нашого будинку.

Але вона жахливо гнобила нас своїм авторитетом. Ми відчували нашу недосвідченість і неспроможні були дати собі раду. Вона була безжальна жінка і немилосердно поводилася з нами. Вона ж таки стала причиною нашої першої невеличкої сварки.

— Життя моє, — сказав я одного разу Дорі, — як ти гадаєш, наша Мері-Анна має якесь уявлення про час?

— Що таке, Доді? — спитала Дора, невинно підводячи очі від свого малюнка.

— Кохана моя, вже п’ята година, а ми мали обідати о четвертій.

Дора заклопотано глянула на годинник і натякнула, що він, здається, поспішає.

— Навпаки, любонько, — відповів я, глянувши на свій годинник, — він на кілька хвилин відстає.

Моя маленька дружина, щоб заспокоїти мене, сіла мені на коліна і провела олівцем риску посередині мого носа; та хоч це було і дуже приємно, але пообідати цим я не міг.

— Чи не думаєш ти, моя люба, — сказав я, — що краще було б тобі зробити зауваження Мері-Анні?

— О ні, будь ласка! Я не можу, Доді! — сказала Дора.

— Чому ні, кохана? — ніжно перепитав я.

— О, бо я така дурна гуска, — сказала Дора, — і вона це знає!

Але ця думка, на мій розсуд, зовсім не узгоджувалася з умовами правильного хазяйнування. Я трохи похнюпився.

— Ох,