Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Знову запанувала довга пауза. Його очі, звернені на мене, змінювали всі відтінки, від яких очі можуть бути потворними.
— Копперфілде, — сказав він, віднімаючи від щоки свою руку, — ви завжди йшли проти мене. Я знаю, що ви завжди були проти мене в домі містера Вікфілда.
— Можете думати, що вам завгодно, — сказав я, все ще пройнятий люттю, — якщо це неправда, то тим більше гідне вас!
— А все ж таки, я завжди любив вас, Копперфілде! — промовив він.
Я вирішив не відповідати йому, взяв капелюха та зібрався піти. Але Урія став між мною і дверима.
— Копперфілде, — сказав він, — у всякій сварці повинні бути дві сторони. Я не хочу бути однією з цих сторін.
— Можете йти під три чорти! — промовив я.
— Не кажіть цього, — відповів він, — я знаю, що потім ви пошкодуєте. Як могли ви так принизитися переді мною, щоб виявити свою запальну вдачу? Але я прощаю вас!
— Ви прощаєте мене! — презирливо повторив я.
— Так, і ви нічого з цим не можете зробити! — відповів Урія. — Подумати лише, що ви змогли образити мене, коли я завжди був вашим другом! Але не може бути сварки без двох сторін, а я не хочу бути стороною. Я залишуся вашим другом, наперекір вам! Отже, ви знаєте, на що вам слід чекати.
Ми змушені були розмовляти пошепки, щоб не потривожити жителів будинку в цей пізній час. Це не могло заспокоїти моїх почуттів, хоч гнів уже трохи охолов. Я сказав, що можу чекати від нього всього, чого чекав раніше і в чому ще ніколи не помилявся. Потім я відчинив двері, защемивши його ними, наче хотів розчавити, як горіх, і швидко вийшов. Але Урія також пішов за мною — в напрямку до квартири своєї матері — і перш ніж я зробив сотню кроків, він наздогнав мене.
— Ви знаєте, Копперфілде, — сказав він мені на вухо (я не повертав до нього голови), — що ви потрапили в трохи ніякове становище, — я відчував, що він говорить правду, і це дратувало мене ще більше. — Вашу витівку складно означити хоробрістю, і ви не можете завадити мені пробачити вас. Я не збираюся розповідати про це ні моїй матері, ні жодній живій душі. Я твердо вирішив пробачити вас. Але мене дивує, що ви наважилися підняти руку на таку смиренну і вбогу людину.
Безперечно, він був бридкий, але я теж стояв тепер не занадто високо в своїх власних очах. Він знав мене краще, ніж я сам. Якби Урія протиставив мені відверту погрозу чи силу, мій вчинок міг втішити мене та бути виправданий; але він чинив значно хитріше, запаливши піді мною повільний вогонь, на якому я промучився півночі.
Вранці, коли я вийшов на вулицю, церковний дзвін скликав на молитву, і Урія Гіп гуляв зі своєю матір’ю навколо церковної огорожі. Він, наче нічого не трапилося, привітав мене з добрим ранком, і мені лишилося тільки відповісти на його привітання. Мій удар був такий міцний, що Урія відчував, мабуть, зубний біль. Обличчя його було перев’язане чорною хустиною, а над нею стирчав капелюх. Така оздоба не могла прикрасити його огидного обличчя. Згодом я довідався, що Урія Гіп у понеділок вранці їздив у Лондон до дантиста, який вирвав йому зуб. Сподіваюсь, найбільший.
Решту днів, доки гостювали містер Вікфілд з Агнес, доктор посилався на нездоров’я і здебільшого лишався в своїй кімнаті. Тільки через тиждень після від’їзду гостей ми знову взялися за нашу повсякденну роботу. Перед цим доктор власноруч дав мені незапечатаний лист на моє ім’я. У коротких висловах він просив мене ніколи не повертатися до розмов, що їх ми мали того вечора. Я розкрив цю таємницю тільки моїй бабусі і нікому більше. З Агнес, зрозуміла річ, не слід було говорити про це, і вона навіть не підозрювала, що відбулося тоді між нами.
Не підозрювала цього і місіс Стронг. Минуло кілька тижнів, перш ніж можна було помітити якісь зміни в її обличчі. Зміни ці насувалися поволі, як хмара в спокійну годину. Спочатку місіс Стронг трохи дивувалася ніжному співчуттю, з яким розмовляв з нею доктор, а потім здивувалася ще більше, коли доктор висловив бажання, щоб його теща постійно жила з ними для пожвавлення, як він казав, одноманітного і нудного життя його дружини. Часто, коли ми сиділи, працюючи, місіс Стронг стежила за своїм чоловіком, і на обличчі її був той самий незабутній для мене вираз. Не раз після цього очі її сповнювалися сльозами, і вона швидко виходила з кімнати. Помалу тінь нещастя затьмарила блискучу красу цієї леді та день у день темнішала. Місіс Марклгем, що жила тепер у котеджі, торохтіла без угаву, не помічаючи нічого.
Коли вже така зміна відбулася в Енні, яка ще так нещодавно сонцем сяяла в докторському будинку, то сам доктор дуже постарів і став похмурішим; але його природжена лагідність, ласкаві манери і піклування про дружину ще збільшилися, якщо взагалі могли збільшитися. Якось уранці, в день народження місіс Стронг, коли вона за своїм звичаєм сиділа на вікні під час нашої роботи (це була її постійна звичка, тільки тепер сиділа вона якось несміливо), доктор, підійшовши до неї, взяв її голову обома руками, поцілував її особливо ніжно і поспішно вийшов з кабінету, неспроможний більше приховувати своїх схвильованих почуттів. Місіс Стронг залишилася нерухомою, наче статуя, на тому самому місці. Потім схилила голову, заломила руки і заридала так журно, що й сказати не можу.
Іноді мені здавалося, що місіс Стронг, лишаючись зі мною віч-на-віч, хотіла навіть почати розмову, та ніколи жодне слово не вирвалося з її вуст. Тим часом доктор завжди вигадував нові плани, щоб розважити свою дружину, і постійно пропонував їй їздити разом з матір’ю на бали, гулянки й пікніки. Місіс Марклгем купалася в цих веселощах, охоче підтримувала докторові плани і сама винаходила нові розваги. Покірна своїй долі, понура й засмучена, Енні їздила, куди її возили, не звертаючи ні на що ні найменшої уваги.
Я не знав, що й думати. Не знала і моя бабуся; безперестанку марширувала вона по всіх кімнатах назад і вперед, пройшовши таким чином принаймні сто миль. Найдивніше було те, що єдине дієве полегшення, яке могло мати місце в нашій таємничій домашній журбі, надавав нам містер Дік.
Які були його думки про цей стан, в чому, власне, полягали його спостереження за докторовою сім’єю — я пояснити не можу, як не пояснив би, мабуть, і сам містер Дік. Але я вже згадував у цій розповіді, що повага містера Діка до доктора Стронга була безмежна, а відомо, що всяка щира прихильність, навіть любов нижчих тварин до людини, відрізняється якоюсь особливою чуйністю, що перевершує міркування вищого розуму. Цією властивістю міг пишатись, очевидно, і містер Дік.
Я писав уже, що ще в Кентербері містер Дік дістав невід’ємний привілей гуляти докторовим садом, супроводжуючи самого доктора Стронга. Тепер, у Гайгеті, він з гордістю за першої змоги відновив користування цим привілеєм і присвячував академічним
