Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Я чую його голос, я потискаю йому руку, і ми розмовляємо, і гуляємо, і обідаємо, і таке інше, але я не вірю. Ні, це не може бути насправді!
Софі своєчасно прибуває до Дориних тіточок. У неї найприємніше обличчя — не так, щоб цілком гарне, але надзвичайно приємне — і вона виявляється найщирішою, найвідвертішою, наймилішою істотою, яку я будь-коли бачив. Тредльс знайомить її з нами, сповнений великої гордості; і коли я в кутку вітаю його з вибором, він рівно десять хвилин потирає собі руки, і кожна волосинка на його голові стає дибки.
Я провів Агнес від зупинки кентерберійського диліжансу, і її привітне прекрасне обличчя вдруге з'явилося між нами. Агнес дуже подобається Тредльс, і для мене важливо бачити, як вони зустрілись, і з якою радістю Тредльс знайомить наймилішу дівчину з моєю названою сестрою!
Все ще я не вірю. Вечір минає чудово, ми всі щасливі надзвичайно; але все ще я не вірю. Я не можу зібратися з думками. Я не можу стримати своєї радості. Я перебуваю в якомусь тумані, в якомусь дивному стані; немовби я прокинувся дуже рано, тиждень чи два тому, і відтоді не лягав ще спати. Я ніяк не можу добрати, коли було вчора. Здається мені, ніби вже багато місяців ношу я в кишені дозвіл на шлюб.
Ще й наступного дня, коли ми всі гуртом ідемо дивитися будинок, — наш будинок, Дорин і мій, — я цілком неспроможний розглядати себе як господаря котеджу. Мені здається, ніби я прийшов туди в гості. Ось-ось прийде додому справжній господар і скаже, що він радий бачити мене в себе. Це такий прекрасний будиночок, усе в ньому свіже й нове; квіти на килимах ніби щойно зірвані з кущів, а зелене листя на шпалерах начебто оце тільки вибрунькувалося, на серпанкових занавісках ані плямки, меблі рожевого кольору аж сяють; а Дорин садовий капелюшок з блакитною стрічкою — чи можу я забути, як уперше в житті побачив я її в такому самому капелюшку? — вже висить на маленькій вішалці; футляр для гітари стоїть у кутку, почуваючись зовсім удома, і всі ми шпортаємося через Джіпову пагоду, занадто велику для наших маленьких кімнат.
Ще один щасливий вечір, такий же неймовірний, як весь цей час. Перед тим, як піти додому, я прокрадаюся до Дориної кімнати. Дори там нема. Очевидно, вони ще не скінчили примірювання. Міс Лавінія зазирає в двері й таємниче каже мені, що незабаром Дора буде тут. А все ж таки, вона дуже забарилася; нарешті я чую якесь шарудіння за дверима, і хтось стукає.
— Увійдіть! — кажу я.
Але ніхто не входить, і стукіт повторюється.
Я підходжу до дверей і зустрічаю пару ясних оченят і рожеве обличчя — то очі й обличчя Дори. Міс Лавінія вбрала її у весільну сукню, капелюшок і все урочисте вбрання, щоб я міг оглянути її. Я притискаю до серця свою маленьку дружину; і міс Лавінія тривожно скрикує, бо я можу зім’яти капелюшок, і Дора заразом сміється і плаче, бо я такий радий, і я все ще не можу повірити.
— Чи подобається тобі це вбрання, Доді? — запитує Дора.
— Подобається! Хіба ж може воно мені не подобатись?
— І ти певний, що дуже любиш мене? — допитується Дора.
Відповідь на це запитання супроводжується такою небезпекою для капелюшка, що міс Лавінія знову тривожно скрикує і просить мене зрозуміти: на Дору можна тільки дивитись, але чіпати її заборонено. Збентежена, стоїть і посміхається мені Дора одну-дві хвилини, а потім раптом скидає капелюшок, прив’язує його стрічками до своєї руки і бігає по всій кімнаті, і стрибає, і пританцьовує, і запитує Джіпа, чи добра буде в мене маленька дружина, і чи простить він, що вона виходить заміж, і чи не хоче він стати на задні лапки? Дора стає навколішки і змушує Джіпа востаннє за її дівоче життя стати задніми лапами на кухарську книжку.
Не вірячи ні в що, простую я додому, до холостяцької квартири, яку найняв поблизу будинку Дориних тітоньок, і рано прокидаюся, щоб виїхати на Гайгетський шлях назустріч моїй бабусі.
Ніколи ще не бачив я мою бабусю в такому вигляді. Вона вбрана в шовк лавандового кольору, прикрашена білим капелюшком, і загалом являє собою чарівне видовище. Дженет причепурила її і тепер прибула подивитися на мене. Пеготті готова йти до церкви і має намір спостерігати церемонію з галереї. Містер Дік, який має вручити мені мою милу перед олтарем, завив свої кучері. Тредльс, якого я зустрів біля застави, являє собою сліпуче поєднання кремового і бузкового кольорів; і він, і містер Дік справляють неймовірний ефект своїми рукавичками.
Без сумніву, я бачу це, бо знаю, як воно відбувається, але я блукаю десь на небі, і начебто не помічаю нічого. І все ще я нічому не вірю. А проте, коли я їду у відкритому екіпажі, все на хвилину здається мені реальним, і я зі співчуттям споглядаю всіх нещасних людей, які, не маючи змоги взяти участь у моєму весіллі, вимітають сміття зі своїх крамниць і йдуть на свою повсякденну роботу.
Бабуся сидить біля мене і міцно тримає мою руку. Коли ми спиняємося поблизу церкви, щоб висадити Пеготті, яка сиділа на передку, бабуся потискає мою руку і цілує мене.
— Благослови тебе боже, Троте! Мій власний син не міг би бути мені дорожчим. Цього ранку я думаю про бідолашне дитя — твою матір.
— І я теж, і думаю також про все, чим я завдячую вам, люба бабусю.
— Тсс, дитинко! — каже моя бабуся і, сповнена ніжних почуттів, подає свою руку Тредльсові, який, в свою чергу, подає руку містерові Діку, і містер Дік бере за руку мене, і я подаю руку Тредльсу, і так, з’єднавшись, проходимо ми у церковні двері.
Церква досить спокійна, без сумніву; але парова машина на повному ходу не могла б мене більше стривожити, ніж спокійна церква. Я хвилююся понад усяку міру.
Далі вже починається справжній сон наяву.
Ввижається мені, як входить Дора у супроводі свого почту; як церковна сторожиха, наче фельдфебель, вишиковує нас перед олтарем; і навіть у цю хвилину дивуюсь я, чому це церковні сторожихи обов’язково бувають найпотворнішими жінками, немовби святі побоюються заразитися веселим настроєм і для профілактики ставлять ці сосуди з оцтом на шляху до неба.
Як виходить священик зі своїм підручним; кілька човнярів та інші люди входять до церкви; позаду мене стоїть старий моряк, насичуючи всю церкву міцним запахом рому; низьким голосом починає службу священик, і всі ми стаємо дуже уважними.
Як міс Лавінія, що приєдналася до подруг нареченої, першою починає плакати і плачем своїм вшановує пам’ять Піджера; міс Клариса витягає флакончик з оцтом; Агнес бере під свою опіку Дору; бабуся моя намагається вдати з себе зразок непохитності, хоч сльози струменять її обличчям; маленька Дора тремтить і на запитання священика відповідає слабким шепотінням.
Як ми вдвох опускаємося на коліна; Дора тремтить дедалі менше, але не випускає руки Агнес зі своїх пальчиків; служба правиться далі; ось вона закінчилась, і ми всі посміхаємось і плачемо, як примхливий весняний місяць квітень; у ризниці моя молода дружина впадає в істерику і плаче за своїм бідолашним татом, своїм любим татом.
Як Дора веселіє знову, і всі ми по черзі починаємо розписуватись у метричній книзі. Я відшукую Пеготті на галереї, приводжу її до ризниці, і вона
