Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

Проте сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору кажуть і про хорошу горілку, навіть самогонку. Але в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, а й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню.

Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач — це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи — плачуть. Від радості нещиро заплакати навряд чи можна. Хіба не парадокс — можна зімітувати горе, можна зробити сльози інструментом для досягнення певної мети, тих же перлів чи чогось значно більшого або зовсім незначного, а від радості штучно не заплачеш…

Але думка про те, що слізьми можна чогось досягти — то вже ілюзія. Сама по собі. Бо те, що людина отримує таким чином, стає так само фальшивим, як і самі сльози.

Це засвідчує й притча, де намисто, здобуте слізьми, перетворюється в разок чорних горошинок. І є ілюзія, що коли цього не трапляється, то, можливо, існує бодай одна людина, здатна побачити ті чорні горошинки на шиї вельможної примхливої пані замість чудових перлів.

Але образи (наголос на першому складі) й іронія кудись зникають, щойно згадаєш про невтішні материнські сльози, коли мати втрачає дитину, незалежно від того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячі сльози покинутої напризволяще матір’ю дівчинки. І сльози, коли вона благає: «Мамо, прийди, я все пробачила».

Один чоловік якось сказав мені:

— Океан теж солоний, і моря, і навіть деякі озера.

Я відповів:

— А може, вони зібрані зі сліз…

Чоловік засміявся:

— Ти ж прозаїк, а не поет, щоб так казати.

Найбільше сліз лишали по собі війни. Плакали матері, діти. І дорослі суворі чоловіки. Але, як згадують очевидці, сліз майже не було у в’язнів нацистських концтаборів. Тільки страх, що межував з відчаєм, і надія на виживання за будь-яких обставин. У світі є угорський письменник єврейського походження Імре Кертес, який у своїх романах писав лише про одне — ті страшні табори, життя в них, боротьбу за виживання (сам вижив, додавши собі кілька років і засвідчивши таким чином свою придатність до роботи, а відтак потрібність) і… відсутність сліз у нещасних. Якось на знаменитій київській Петрівці я натрапив на один із тих романів, узяв до рук, розгорнув, прочитав кілька сторінок, і… не купив, настільки страшним, моторошним у своїй методичності був опис почуттів хлопчика-підлітка, який вчився виживати і розучився плакати. Кертес за ті романи отримав Нобелівську премію, але в соціалістичній Угорщині його довго не видавали, мотивуючи тим, що надто багато людство пережило і люди, читаючи такі твори, лише плакатимуть, а не насолоджуватимуться читанням.

Сльоза-ілюзія, яка випливає з чийогось ока, має надію змінити щось у тому світі, щоб стати таки вартіснішою за нього. І тоді, можливо, світ таки стане чуйнішим і чутливішим. Утім, він є, у людях справжніх, чулих до чужого горя. Ті люди плачуть, після чого зціплюють зуби. І роблять свою справу, ростять дітей, доглядають старих батьків і тих, котрі втратили власних дітей.

…Пишучи ці рядки, я ще не знав, скільки треба виплакати українцям під щемливу до болю мелодію старовинної пісні «Пливе кача по Тисині». Той, хто не думає про ці смерті й сльози, а лише мріє про прибутки на крові, вже позбавився сльози за собою. Тієї сльози, яка є щирою і справді чистою.

…Дивним чином краплина роси теж нагадує сльозину, навіть коли ми про це не думаємо. Вона живе недовго і буде висушена сонцем.

Сонце, мандруючи небом (знову поетичний образ, а це не так, і я ж прозаїк), чекає на вечір, коли випадає роса, і на ранок, час, коли цю росу треба висушити.

Десь я читав, що роса — це сльозина за неможливістю досконалого світу. Хто написав це, певно, був філософом за своєю суттю. На якусь мить зблисла думка — як часто він плакав і чи плакав узагалі? Бо є на світі чимало й душевно гарних людей, які не вміють плакати. Може, сльоза тому й буває ілюзією, що існує така суперечність…

Викреслені народи

Беручи в мене інтерв’ю, одна журналістка раптом запитала:

— А які народи вам подобаються найбільше?

Я відповів, що немає народів великих і маленьких, гарних і поганих, як і мов, отож мені важко відповісти на це запитання. Та журналістка наполягала, мовляв, і все ж… І тоді я назвав хорватів, шотландців, поляків, бушменів і зулусів, додавши, що міг би назвати й більше. І пояснив, чому саме ці народи викликають найбільшу симпатію.

В інтерв’ю, яке пішло в газету, редактор викреслив пояснення, а головне — два народи: бушменів і зулусів. Мабуть, повважав, що надто екстравагантний у своїх поглядах цей письменник чи ще чомусь. Мені все ж хочеться пояснити.

Хорватів і шотландців я назвав тому, що в їхній долі є багато спільного з нашими українцями. Як і ми, вони постійно зазнавали експансії сусідів. Хорвати — австрійців, італійців, а особливо сербів, а шотландці — англійців. Обидва народи, як і українці, уперто боронили свою свободу. Усе ж хорвати врешті-решт стали незалежними, а от шотландці досі борються, тепер уже мирними засобами. Те саме з поляками. Хоч я й маю до них значні претензії щодо їхнього ставлення до українців, все ж їхнє прагнення бути вільними, загострене почуття національної гідності не може не викликати повагу.

Щодо африканських народів, бушменів і зулусів… Перші досі не знають, що таке приватна власність. Усе в них спільне. Прямо африканський комунізм. Добре це, як і їхню життєву філософію, з гумором і зворушливим ліризмом показано у фільмах «Мабуть, боги з’їхали з глузду» і «Мабуть, боги з’їхали з глузду-2». Якої біди, стаючи причиною конфліктів, завдає їм порожня пляшка, що випала з літака!.. Вона нічия, але мало не всі захотіли раптом її мати. Вона потрібна для того й того. Саме мені, а не тобі. Можуть сказати, що бушмени примітивно живуть і смішно, як для цивілізованих людей, мислять, але є в їхніх поглядах і діях щось таке, чого нам уже не повернути і не набути, і можна тільки позаздрити їхній щирості, безпосередній дружелюбності, ніжно-зворушливому ставленні до дітей, єднанню з природою, розумінню дерев і звірів.

Зулуси, численніший народ, ніж бушмени, більш цивілізовані, свого часу вперто боролися з європейцями-колонізаторами: спочатку