Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Певно ж, багато людей бачили, як вранці народжується світло. Спочатку несміливе й сіре, а потім дедалі певніше й певніше в собі. Коли світло вже стає настільки певним, що може засвідчити появу світанку, який гарантує, що вже збирається народжуватися, що вже готовий народитися день, на подвір’ї приватного будинку через вулицю навпроти нашої дев’ятиповерхівки з’являється пухнастий білий кіт. Він іде по снігу довкола будинку й здійснює свій щоденний ритуальний обхід. Якщо вночі сніг не випадає, кіт акуратно ступає у свої вчорашні сліди. Якщо ж сніг новий — лишає на ньому нові сліди. Може, й справді, лише вперто мітить свою територію, віднаджуючи інших, сусідських котів. А може, вишиває це подвір’я своїми лапищами. У будинку, до речі, ніхто не живе, його хтось купив і досі не поселився. Отже, невідомо, чий це кіт, який лишає вранішні сліди на снігу. Його білі сліди на снігу (звісно, білому) — єдина причина, чому хочеться, щоб зима тривала довше.
Безсоння, просто безсоння
Більше, ніж про безсоння, написано, напевне, тільки про сни. Найцікавіше з того, що прочитав, у французького румуна Еміля Чорана, хронічного безсонника, і нашого Кості Москальця.
Але хіба можна цікаво писати про безсоння?
Болісно, нестерпно, як сприймаєш і саме безсоння — так. Так я вважав, доки не вслухався на черговому перегляді «Службового роману» Ельдара Рязанова у пісню на його слова з рядком «И бессонниц горестные всходы // Надо благодарно принимать». І я став так приймати. Сприймати. Вдячно. Але, передумавши, перепсувавши чимало паперу в ці безсонні ночі, пишучи не про безсоння, а денне життя, раптом замислився над питанням, чому в українській мові безсоння середнього роду, а в російській «бессонница» — жіночого. «Рашенам» і тут пощастило. Дитя-безсоння навіть набити не можна, а робити з ним щось інтимне й поготів. Я почав вирощувати сходи безсоння у дещо повноцінніше. Поливав його уявною водою, доки не ставало рисовим полем. Колись довелося жити на Херсонщині й там бачити розбиті на квадрати рисові поля, які називають чеками.
Слово «чека» нагадало чеки з багатьма нулями, бачені в фільмах, але мені недоступні. Чеку від гранати. І горезвісну ЧК (правда, чекá). Я уявив, як виношу безсоння-чеку кудись за будинок, а ще ліпше — за місто, і там підриваю. Безсоння розривається на шматки. Але при цьому регоче, бо знає, що воно безсмертніше за відрубаний хвіст, з якого виростає нова змія чи ящірка. Безсмертніше за динозаврів. Цікаво, а в динозаврів було безсоння? А сни? У мене іноді виникає підозра, що в тих викопних праящерів була своя цивілізація. Перед вибухом фатального метеорита, що впав на півострів Юкатан і навіть знищив динозаврів, головний Дино-і-завр, впіймавши сигнал з Космосу про наближення метеорита, наказав знищувати всі ознаки того, що в динозаврів була цивілізація, а не просто стадне існування. Так він вирішив посміятися над майбутнім людством.
Якби я був таким витончено розумним, як Кость Москалець, і не мав відрази до філологічних термінів, то теж написав би «Дар безсоння» чи ще щось подібне. З екзистенційним, сиріч філософським дослідженням природи сну. З його розкладанням цієї природи чи то на мікрони чи мікроби, чи на атоми й молекули, які теж не хочуть спати. Але нащо писати, коли вже й так написано?.. Скрупульозно, вміло використавши безсоння.
Я не рахував овечок, бо знав, що це даремне заняття. Іноді я мандрував лісовими стежками, видирався на гори, досліджував уявні міста у вигаданій колись мною країні Екримії. Доки не набридало і я повертався до реальної України, у реальне місто Луцьк, або Київ, Львів і т. ін., коли був у поїздках, обдумував сюжети майбутніх творів, які ніколи не напишу. Уявляв безсоння кішкою, яку гладив, чи набридливим псом, з яким сварився й намагався прогнати.
І вже не хочеться про це згадувати.
І сприймати вдячно безсоння.
Як міг той Рязанов (це ж треба — з таким ім’ям, Ельдар, ха!) так красиво, образно написати…
Безсоння має, виявляється, «горестные всходы».
От і все, кажу я собі, пора спати. Бо вже ранок, час, коли треба щось робити.
А приходить сон.
Тільки ж сон, як виявляється, теж може бути великим хитруном. І бути тільки ілюзією сну.
Це відбувається і о першій, і о другій годині ночі. І о четвертій, і о п’ятій. Якої завгодно години. Спроби зрозуміти, як то кажуть, контрпродуктивні. Так само, як і вслухатися в те, що відбувається десь там, за вікном, у місті. Звідки інколи долинають нічні звуки. Далекий сміх чи плач. Крики, благання про порятунок. Час від часу вони долинають з боку маленької річечки Сапалаївки, мосту через неї. Вони розривають нічну тишу і від того роблять її ще моторошнішою, коли стихають. Не раз хотілося встати і йти на допомогу. Але кому серед ночі? Чому цим людям не спиться й чому вони йдуть назустріч небезпеці? Теж безсоння? Встати, одягтися і вирушити серед темної ночі на порятунок — чи не безглуздя? Так я не раз переконував сам себе. Це треба щось на себе накинути, спуститися вниз, пройти в темряві одною вуличкою, другою… Чи встигнеш когось порятувати і на що наразишся? Але іноді ловлю себе на думці, що чекаю тих звуків, які розпанахують тишу. Бо іноді тиша буває такою безмежною, що, здається, перед нею все ціпеніє, щоб вже ніколи не ожити. Вона мов зібрана зі всього світу, хтось носить і носить її — жменями, відрами, оберемками, у кишенях, бозна в чому, а тиша все прибуває й прибуває. Стає тишею тиш. Живою істотою, котра полює на тебе, щоб упіймати й переконати — окрім неї, ніде нічого немає. Ти знаєш, що це не так, що світанок усе одно настане, і тоді починаєш збирати цю тишу, як іноді збираєш воду. А тиша так само розпливається поміж пальцями, тільки не втікає, а прагне ще більше поглинути своєю безмежністю.
Раніше нічну тишу цієї частини міста порушували сови. Вони жили на тополях, як росли по обидва береги Сапалаївки. Іноді вони
