Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Вiн розпалився. Так вiн колись бiг за вовком пiдстреленим: нiколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, i вiн напружував усю силу, щоб наздогнати закривавленого звiра i добити з рук, розтрощивши йому голову. Так вiн бiг i тепер, сам не розумiючи, не думаючи про те, нащо йому ловити Романа i що йому той Роман зробив. Бiг i кричав iнколи:
— Не втечеш!.. Задавлю!..
У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися до бокiв висуненi назад лiктi. Цi лiкти все ближчi, ближчi стають… Струк виразно чує, як важко дихає втiкач… почуває це дихання. Напружується з усiєї сили — от-от досягне; але й Роман напружується… Та ненадовго. Одним останнiм стрибком падає Струк на спину Романовi, валяє його додолу. Але тую ж мить Роман вивернувся й зiрвався на ноги. Струк, лежачи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся i знову упав, i вони зчепилися промiж себе, качаючися в пилу на шляху.
— Не втечеш!.. Не втечеш!.. — хрипiв Струк. — Не попущу!
— Чого тобi вiд мене треба? Що я тобi зробив? — так саме хрипiв Роман, пручаючися. — Пусти!
Враз iще двоє впало на нього, вхопило його, притисло.
— А, дак ти так! — ревiв розлютований Денис. — Красти!.. Биться!.. Тiкати!.. Душогуб!.. От я ж тобi покажу!..
Роман визволив праву руку i почав бити кого й по чому попадя. Його пригнiтили так, що вiн застогнав, i скрутили йому назад руки поясом.
— Тепер тiкай! — знущався Денис. — Та тiльки не в город, а до волостi!
Пiдвели його i стояли, вiдпочиваючи, всi четверо, задиханi, знеможенi, в подранiй одежi, з умазаними обличчями у кров, змiшану з шляховим пилом. У бiйцi Денисовi розбито носа, а вiн поплямив кров'ю й iнших.
— Ходiм! — смикнув Денис Романа.
— _ Не пiду!
— Ходiм, бо потягнемо, як падло!
— То й тягнiть! — Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вiрьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.
— Уставай же, бо ще гiрше буде!
Роман устав. Пiшли до села. На дорозi забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далi Роман, а за ним Струк iз Денисом, держачи його за кiнець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всi.
Так увiйшли в село.
— Куди ж ти? — спитав Струк.
— У волость, одказав Денис.
— А може б, до батька його? Нехай повчить! — порадив Терешко.
— Такий, що повчить! — сказав Денис. — У волость!
Повернули до волостi. Здивованi люди спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесiю, i не могли нiчого зрозумiти. Дехто пiдходив i питався, але тi, поспiшаючи, йшли далi.
Увесь час Роман мовчав. Але як уже пiдiйшли до волосного рундучка i вiн ступив на нього ногою — тодi повернувся до Дениса:
— У, iрод! — I плюнув йому межи очi. Денис рвонувся був до нього, але зараз же спинився.
— Постривай, побачимо, що в холоднiй заспiваєш! — утерся, i всi вкупi вступили до волостi.
Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, незважаючи на те, почав оповiдати, що ось вони пiймали злодiя з салом, i вимагав, щоб написано протокола i посаджено злодiя в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсiм йому не вiдомого й чужого.
— Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!.дорiкав йому старшина.
— А хоч i брат, та коли таке ледащо…
Тодi озвався Роман: вони на його напали, калiчили, нiвечили його!.. Денис завсiгди пеклом на нього дихав… I тепер хоче занапастити. Зовуть його злодiєм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його дав.
Волоснi з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа i гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодiйство. Допомiг писар:
— По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як батько простить, то й суду нема нiякого.
— Це правда, так! — додав урядник.
— А коли так, дак що тут казати? — озвався старшина. — Це не наше дiло, а батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупi з Струком розв'язали бiдолаху. Струк тепер уже зовсiм прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке встряв. I Терешковi було нiяково.
— Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що треба буде, то всi будемо свiдками, а протоколу нема на що списувати! — рiшив старшина.- Iдiть собi з богом!
— Спасибi вам, господин старшина! — подякував Роман i зараз вийшов з волостi.
Понурившись, вийшли за їм Струк i Терешко, а позад усiх Денис.
Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене обличчя розпухло i щохвилини нагадувало про Романа.
Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.
Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:
— Денисе! Що це тобi?
Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
— Ото ж ваш синочок наробив.
— Хто? Роман? — спитав батько. — Знову билися? З чого ж це?
— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — пiймали його з салом у байрацi.
У старого Сиваша затремтiли руки.
— Та й били його?
— Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.
— Нащо ж ви йому руки крутили?
— _ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну посадити.
— I ти вiв його зв'язаного… через село в волость?
— А то ж би нiс чи вiз на собi?
I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.
У — хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.
— Бодай же ти довiку був…
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як огонь, пекучими сльозами.
— Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..
I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози…
Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
I
Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.
Ще нiколи вiн не був такий лютий на
