Лише секунда - Олексій Геращенко

Я подивився на щоденник, підійшов із ним до дзеркала і сказав собі:

— Або у мене провали в пам’яті, або я збожеволів. Який варіант кращий?

Звісно, можна було читати щоденник далі, але що б це змінило? Звідки він? Коли я написав його і навіщо? Що мені робити з ним далі?

Я набрав ріелтора Костю:

— Привіт!

— Доброго дня.

— Костю, в мене тут питання до господаря квартири.

— Вибачте, Андрію, але він недосяжний.

— Так, я пам’ятаю, він поїхав кудись за кордон, проте, можливо, можна йому написати електронною поштою чи поговорити «скайпом»?

— Увесь зв’язок тут іде через його племінника, можете сказати мені, а я йому перекажу питання.

— Костю, мені треба самому з ним поговорити.

На іншому кінці телефонної розмови зависло мовчання. У ледь чутному диханні Кості я відчував невпевненість. Та згодом він таки обізвався:

— Взагалі-то він не хотів ні про що говорити, так ми домовлялися. Але я спитаю.

За двадцять хвилин, коли я стояв із чашкою гарячого чаю та дивився на сніг, що тихо падав за вікном, Костя подзвонив.

— Записуйте номер, — сказав він.

Я переписав названі ним цифри, подякував, постояв з хвилину, формулюючи питання, та набрав записаний номер.

— Алло, — несподівано я почув чоловічий голос, що мав би належати літній людині. — Слухаю!

— Пане Олексію?

— Так!

— Це Андрій, який винаймає вашу квартиру.

— Так! — він, здається, не налаштований багато говорити чи щось запитувати.

— У мене є питання до вас.

— Так!

Вочевидь, слово «так» є для нього вирішенням більшості життєвих ситуацій.

— Скажіть, будь ласка, пане Олексію, хто жив у квартирі до мене?

— Мій дядько.

— Хіба він не здавав її комусь?

— Ні, він прожив у ній понад тридцять років.

— А потім поїхав за кордон?

На тому кінці залягла пауза, потім мій співрозмовник зітхнув та знехочу признався:

— На жаль, ні. Насправді, він і помер у ній. Просто не хотіли про це казати потенційним орендарям, щоби не лякати. Люди, знаєте, придумують усяке...

— Як помер? — здивовано вимовив я. — Від чого?

— Від старості, — спокійно відповів мені співрозмов­ник. — Усі рано чи пізно помирають. А йому вісімдесят дев’ять було.

— Співчуваю.

— Та нічого. Так сталося, що дітей і дружину він пережив. Тому з нащадків залишився лише я. Так сталося. Одначе я в ту квартиру заходити не можу. Мені потрібно було її здати абияк, та й годі.

— Скажіть, будь ласка, ви тут давно були?

— Після смерті дядька можна сказати, що й не був. Зайшов на хвилину. Потім домовився телефоном із жінками-прибиральницями та з ріелтором зустрівся. А чого ви так багато розпитуєте?

— Розумієте, я знайшов одну річ.

— Цінну.

— Ні. Напевно, ні. Це зошит із описом життя людини. Ніби як щоденник.

— І через те мені дзвоните? Як бажаєте, то прочитайте й викиньте. Не думаю, що дядькову біографію хтось захоче екранізувати.

— Мені б хотілося знайти людину, яка залишила його тут.

— Нащо це вам? — уже сердито вимовив голос у слу­хавку. — Утім, в будь-якому разі я нічого про жоден зошит не знаю! У вас є якісь серйозніші запитання?

— Ні, лише це, — відповів я.

— То вважайте, що це мій дядько залишив свій щоденник. Він один там жив, наскільки мені відомо. Хоча ми майже не спілкувалися, тож не знаю напевно. Живіть собі, молодий чоловіче, кладіть вчасно гроші на картку. І все! Я вас не турбую, а ви мене. До побачення!

За інерцією я збирався відповісти: «До побачення», — проте він уже відімкнувся, залишивши мене в тому ж спантеличенні. Я перебрав у голові інші способи дізнатися про автора щоденника, одначе нічого слушного на думку не спадало.

Що й казати, склалася справді дивна ситуація. Ко­лись та­то казав мені: «У незвичайній ситуації не ро­би як зазвичай». І що ж робити мені в цій ситуації? Напевно, мені потрібна порада від незвичайної людини. Найнезвичайнішої з усіх, кого я знав.

Юрко

У дитинстві він був плаксивою і хворобливою дитиною. А його мати завжди вважала, що це зла доля. І все, що мати може зробити для своєї дитини, — постаратися відгородити від можливих проблем і хвороб. Вона народила сина без батька і сприймала його як тяжкий хрест, який їй належить нести все життя. Варто було йому кашлянути — вона брала лікарняний, замотувала його в теплі ковдри і напувала гарячим чаєм. Юрко рідко ходив у дитячий садок, не гуляв з друзями у дворі, не рився в землі, вишукуючи жуків, мурах та черв’яків. З часом він настільки звик до думки про свої хвороби, що цей стан зробився для нього звичним. «Знову захворів», — казав він таким тоном, ніби щойно поїв чи повернувся з вулиці. Йому не бувало нудно одному, адже за вікном тривало інше життя, яке змінювалося щодня і яке він міг спостерігати, стоячи біля вікна. Він вдивлявся в далекі обличчя людей, у їхні рухи та одяг, спостерігав, як погойдують гілками дерева і як накрапає дощ. Відчував себе творцем, який не бере участі в тому житті за вікном, який невідомий там, але стежить своїм пильним поглядом за всім, що відбувається. Він водив кінчиком мізинця по склу, повторюючи лінії і вигини навколишнього життя.

А потім в якийсь момент, уже навчаючись у школі, почав малювати. Одного разу взяв олівець і великий аркуш паперу і намалював стару горобину, яка росла на вулиці.

Коли мама побачила малюнок — була приголомшена. Адже вона проходила біля цього дерева щодня, а тепер здавалося, що воно виросло в їхньому будинку. Малюнок був сповнений разючих деталей: тіні, подряпини на стовбурі, сухий скорчений лист, слід від краплин вологи. Дерево виглядало, як чорно-біла фотографія. Мама дивилася і стискала губи. Щось у ній протестувало проти цього малюнка. Вона ніколи не вміла малювати і не любила людей, які роблять не щось відчутне й конкретне, а вигадують «нікому не потрібні нікчемні речі».

«Картини були потрібні, доки не винайшли фото­апарат», — раніше знизувала вона плечима. Аж раптом її власний син може виявитися «одним із тих». Вона сховала малюнок і не показувала його нікому. Так тривало приблизно півроку.