Лише секунда - Олексій Геращенко
Їхав додому і згадував свій ранок. Ось я встаю, не прокинувшись як слід, біжу до телефону, розмовляю з директором, біжу до ванної. Невже стіл був порожнім, і щоденника там не було?
Здається, справді так, але мені раптом зробилося сумно від того, що моя версія зі сном може справдитися.
Я доїхав додому, відчинив двері і, скинувши абияк з ніг черевики, увірвався до кімнати.
На середині стола акуратно лежав він. Я підійшов і провів по шорсткій поверхні пальцями. Це був не сон. І те, що ця версія не справдилася, мене надзвичайно потішило. Я повернувся в передпокій, зняв куртку й светр, знов пішов до кімнати, взяв щоденник до рук, влаштувався зручніше в кріслі і почав читати.
Щоденник. Школа
Сьогодні тринадцяте квітня. Мій день народження. Уже шістнадцятий. Мені вже шістнадцять! Я відчуваю себе таким дорослим, як ніколи раніше. Відпрацьовую перед дзеркалом рух рукою. Я невимушено зайду в клас, зніму з себе темні окуляри, піднімаючи їх цим самим рухом рукою трохи над головою, і скажу: «Хай!» Усім своїм виглядом я демонструватиму власну байдужість до свого дня народження. Хтось із дівчат радісно заверещить тонким голосом і заплеще в долоні. До неї приєднаються інші. Потім дівчата будуть підходити до мене, говорити щось і цілувати в щоку, обвивати своїми тонкими руками мою шию, притискатися до мене, обволікати своїми запахами. А хлопці казатимуть щось на зразок: «Гей, старий, ну ти молоток! Ну, давай, продовжуй у тому ж дусі, ти класний хлопець. Усього тобі!»
Головне, не перехвилюватися. Бо тоді я стоятиму, як бовван з дурною посмішкою, кліпати очима і мовчати, не в змозі видобути із себе хоч слово. Чортова сором’язливість іноді могла наскочити геть невчасно. І тоді я відчував би себе справжнім бовдуром.
— Гей, старий, — говорив я собі в дзеркало. — Come on! Сьогодні твій день.
Єдине, що заважало, — цей дурнуватий прищик на носі. Спершу він здавався зовсім маленьким, але, схоже, починав збільшуватися в розмірах.
— Ннні! — крикнув я своєму відображенню в дзеркалі. — Тільки не сьогодні, от лайно, тільки не сьогодні!
Я наблизив обличчя до дзеркала, аби розгледіти прищик, і почав тиснути коло нього пальцями. Коли я їх прибрав, навколо прища утворився яскраво-червоне коло. Я мав геть безглуздий вигляд. Що ж робити, може, зараз минеться? Я запанікував. Пішов у ванну, вмився холодною водою. Витерся рушником і походив деякий час із кутка в куток, намагаючись не глянути в дзеркало. Зараз підніму очі — а це почервоніння зійшло. Залишився маленький прищик та й годі. Замажу трошки — і ніхто не помітить. Ну, давай. Я підвів погляд на дзеркало — і ледь не розбив його кулаком. Це огидно! Ніс зробився весь яскраво-червоним. Я уявив собі, як знімаю окуляри і роблю цей красивий відпрацьований жест рукою. А з цим червоним носом це буде схоже на клоунаду.
— Ннні!
Притьма кинувся до кімнати батьків, схопив мамин тональний крем в тюбику. Видавив на палець чималу кількість і натер ним ніс. Я уявляв собі, що зараз крем зіллється з моєю шкірою так, як це відбувається у жінок. І ніхто навіть не зрозуміє, що мій ніс чимось замазаний. Крему було забагато, я почав знімати з носа зайвий у долоню і побіг у ванну, щоби позбутися його. Жирний крем відчайдушно не хотів змиватися з рук і розприскувався на раковині коричневими плямами. Абияк розправившись із ним, я знову побіг до дзеркала і заходився втирати в шкіру той крем, що залишався на носі.
Наслідки виявилися жахливими. На моєму носі красувався шматок тиньку, який стягував шкіру і виглядав чужорідним утворенням на обличчі.
Зиркнув на годинник, тихенько заскімлив. Часу більше не лишалось. Треба бігти до школи. «Напевно, всотається у шкіру дорогою», — заспокоїв себе, підхопив рюкзак і кинувся до дверей.
Я піднімався сходами до свого класу, намагаючись відновити дихання і повернути собі розслаблений впевнений вигляд. Та від швидкої ходи лоб вкрився потом, ноги напружилися, і відчував я себе не на висоті. Усе ж натягнув окуляри, діставшись свого поверху, і намагався рухатися шкільним коридором як господар життя. Коридор був майже порожнім: усі, хто ще лишався, поспішали до своїх класних кімнат.
Різким рухом увійшов у клас, натягнув на обличчя посмішку і зняв окуляри. В аудиторії вже був наш викладач фізики Семен Петрович. Він махнув мені рукою і сердито мовив:
— Давай швидше, Андрію, ми вже починаємо урок!
Я неквапливою ходою з високо піднятою головою рушив до свого місця, сів і обвів поворотом голови частину класу, очікуючи побачити якісь вітальні знаки. Проте всі лише тупилися в підручники і не звертали на мене жодної уваги. Настрій украй зіпсувався. Я дістав свій підручник і так само вперся в нього очима. У вухах гуло обурення. Микола, що сидів позаду, потеребив мене за плече. Я обернувся, він простягнув мені записку. Я запитально звів брови, а він вказав великим пальцем назад, на Кіру, красиву шатенку з блакитними очима.
Нарешті хоч хтось згадав про мій день народження! Я розгорнув записку перед собою і прочитав: «Андрію, у тебе на носі якийсь бруд, витри».
Мені захотілося втекти з класу від відчаю. Такого жахливого шістнадцятиріччя я не міг навіть уявити.
Раптом звідкись здалеку долинуло моє прізвище. Я здригнувся. Семен Петрович запитально подивився на мене і суворо повторив:
— Гулевич, до дошки! І годі свої записки передавати! Ти на уроці.
Я понуро поплентався відповідати. Цей вочевидь був не мій день. Попри те що з фізики я завжди отримував хороші оцінки, до сьогоднішньої теми я не готувався. Так, прочитав її вчора разочок — і все. Голова була зайнята думками про день народження, тому прочитані слова не затрималися в пам’яті.
Ця двійка добила мене остаточно.
Хотілося вити від несправедливості. Хвилин десять після своєї ганьби я сидів нерухомо, а потім вийшов з класу і поплентався в туалет відмивати обличчя ніс від крему. Це коштувало хвилин п’ятнадцять втраченого часу і забрудненої сорочки. В результаті на моєму обличчі красувався червоний, розпухлий ніс з яскравим прищем. Я був у відчаї.
***
Я відклав убік щоденник і посміхнувся. Зараз описані переживання здавалися просто кумедними. І все ж я відчув усю ту глибину розчарування. Мені так
