Лише секунда - Олексій Геращенко
Та зараз в мені знову прокинувся шукач скарбів. І він боявся повторення розчарування.
Я розтягував момент істини, не кваплячись розгортати знайдений пакет. Навпаки, я акуратно розстелив на столі газету і поклав згорток на неї. Потім помив руки і почав укладати паркетні дошки на місце. Покінчивши з цим, я витер підлогу, поклав на місце килим і лише потім підійшов до стола. Уважно вдивлявся в згорток, намагаючись розгледіти в ньому якусь нову для себе деталь, і будував свої здогади.
Цікаво, може, це хтось пожартував, коли укладав паркет. А що, було б цікаво виявити зараз журнал якогось 1956-го року. Про що писали у 1956 році? Що тоді цікавило людей?
Я зробив глибокий вдих і видих, немов даючи сигнал до початку дій, і почав обережно розгортати згорток. Пил сипався на газету. Ще кілька рухів — і я дістану цю річ.
Що це? Зошит. Його добре спакували, і він, на відміну від пакета, чистий. Одразу видно, що лежить він тут довго. Картонна обкладинка висохла. Зверху на ній написано щось від руки. Вдивляюся і читаю: «ЩОДЕННИК».
Чийсь щоденник? Оце так! Чиїсь думки в моїх руках. Чиєсь життя, день за днем. Я ніколи не вів власного щоденника. Не розумів, навіщо це, і як людям вистачає терпіння писати щось регулярно.
Зараз я відкрию його і почну читати. Мене раптом охопили сумніви. Ось так залізти в чиєсь життя? Яке цей хтось ніби надійно й вдало заховав від сторонніх очей. Замурував у підлогу подалі від таких, як я.
Я тримав зошит і розумів, що просто тягну час. Цікавості важко протистояти, особливо коли вона безкарна. І все ж здавалося, що ось так просто взяти і відкрити зошит не можна.
Ще я відчув, що ні з сього ні з того моє чоло вкрилося потом, а серце колотиться усе сильніше. Отже, потрібно підготуватися. Я поклав зошит на стіл, згріб газету разом із пакетом та пилом і викинув їх у смітник. Потім увімкнув чайник і дочекався, поки він закипить. Насипав ложку заварки просто в чашку, залив її зверху окропом і ретельно розмішав, спостерігаючи, як маленькі чаїнки кружляють за годинниковою стрілкою, забарвлюючи воду в коричневий колір. Частина заварки піднялася догори. Приємний аромат чаю разом із хмаринкою пари стелився над чашкою. Я знову розмішав воду в чашці, вся заварка піднялася, покружляла, а потім опустилася донизу. Опустивши голову до чашки, зробив глибокий вдих, наповнюючи легені теплим ароматом, і повернувся до кімнати.
Щоденник. Він лежав переді мною. По тому, як загиналися сторінки, відчувалося, що його використовували часто. Я чомусь був упевнений, що зошит списаний майже до кінця. Майже до кінця. Недописаний зовсім трохи.
За вікном нічне місто жило своїм життям. Голосно крукнула ворона, яка пролітала повз будинок.
Я поставив чашку перед собою на столі. Погладив пучками пальців поверхню щоденника. Зробив ковток. Обпалюючи горло, рідина опускалася вниз. Перегорнув
Щоденник
Це мій щоденник. Моя можливість поговорити чесно з собою. Дуже складно буває докопатися до самого себе, дістати із самих глибин справжню, а не вигадану сутність. Хочеться вірити у свою унікальність, що десь там в глибині ти дуже чесний і дуже правильний. Мені здається, що це неправда. Здається, що якщо достатньо довго копати вглиб, можна докопатися до самого низу. Найнижчого низу. Низької ницості. І визнавши її, отримати шанс на те, щоби піднестися. Я багато разів думав про це, але щоразу, йдучи цим шляхом, звертав убік. Ховався за якимись помилковими думками, йшов обхідними дорогами. Дорогами в нікуди.
Чого я прагну? Чого хочу? Чого я точно не хотів прийняти, то це можливості просто пливти за течією. Жити сьогоднішнім днем. Насолоджуватися тим, що маєш.
Я не тварина, що шукає гармонії з навколишнім світом. Я людина, яка цей світ створює.
Я не хочу мислити дурними кліше про кризи. Під кожен вік можна підігнати ту чи іншу кризу. Все, що трапиться з тобою в тому чи іншому віці, вже описано тим чи іншим мудрим вченим і потрапляє під обґрунтовану теорію. Можна придумати будь-які рамки для минулого.
Я заплутався і розумію, що десь припустився помилки, зійшов на інший шлях, але йду ним уже так довго, що тепер простіше вигадати собі іншу мету, ніж повертатися. Куди повертатися, якщо все більше безжиттєвих безбарвних волосинок на моїй голові? І як припинити вірити, що ця неправильна дорога веде до найкращої мети?
Я ніколи не вів щоденників. Здається, їх потрібно заповнювати день у день, поки події та деталі свіжі, як ранкова роса, поки зірвані травинки не зів’яли і не перетворилися на мертво-брудні уривки минулого.
Я спробую почати від самого початку, намалювати словами автопортрет на полотні часу.
Я ж ніколи не вів щоденників.
Спогади про моє дитинство
Мені сповнилося три роки, коли мама привела мене в дитячий садочок. Вона не запитала, що я про це думаю. Напевно, мені щось розповідали про садок, але я нічого не запам’ятав. Я озирнувся і побачив, що мами більше немає поруч. Вона непомітно пішла. А я залишився. Мені хотілося заплакати, але я не наважився. Адже не буду ж я жити тут. З оцими дітьми, які можуть брати мої іграшки. Вдома я знав, що у мене є мої власні речі. А тут усе було геть по-іншому. Я погано пам’ятаю, що робив там. Та мені не подобалося. Це я знав напевно. Чому мама тоді пішла непомітно? Навіщо? Я не любив їсти в садочку, вдома їжа набагато смачніша. Мама по телефону розповідала своїм подругам, що мені в садочку подобається. А насправді я весь день чекав, коли вона прийде і забере мене. Після полудня мій настрій поступово поліпшувався. Коли мама приходила — я одразу веселішав. Мама раділа і посміхалася мені. Ми йшли додому звичною дорогою, я підстрибував і щось розповідав. Мені було дуже добре
