Гордієві жінки - Жанна Куява

«Добре, що купуєш і забезпечуєш, ще би не купував і не забезпечував, то це взагалі був би повний капець! – не втихала розгнівана жінка. – Куди їдеш, по що, коли вернешся – ніколи нічого ніхто не знає! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловік! У других сім’ях вітчими більше уваги дітям приділяють, як ти – рідний батько – своїй дочці! Та щоб я та їздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордість?! Своєю байдужістю ти перетворив мене на якусь млямлю!» – вибухнула плачем.

Чоловік знову щось промимрив, відтак почулося, як гримнули двері.

Затим до Лії почало доноситися тільки жіноче скрушне схлипування…

Одягнувши нічну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в ліжку: чому ні мати Марія, ні баба Устя ніколи й словом не обмовилися їм про їхнього батька? Як же так прожити, щоб нічого про нього й не дізнатися?! Не буває так! Ніхто їй не повірить, коли скаже, що ні вона, ні Софія так і не змусили матір розповісти, хто їхній батько, де він, звідки, чи взагалі живий? Лише Мія не боялася, іноді торкалася цієї теми. По-різному те робила: то жартома, то між іншим, то серед читання… Але мати ніколи не реагувала на ці запитання. Завше їх оминала, ніби не чула, або просто всміхалася. Це було єдине, що вона робила, коли найшустріша та найсміливіша з доньок запитувала про тата, або про її дивну й нікому не зрозумілу фанатичну любов до маків. Усміхалася. І цим здавалася глухонімою. Як і неживі квіти, що ясніли мертво з усіх закутків її кімнати.

Пішла Марія за світи, так нічого й не повідавши рідним дітям. Ось чому не раз Лія думала, що й вона із сестрами росте, мов ті маки на їхньому штучному лузі: всі, хто їх бачить, спершу захоплюються, а відтак чудуються, навіщо стільки яскравості під одним хатнім дахом? Затямивши материні заповіти, дівчата налаштувалися жити так, як веліла вона, діяти так, як того хотіла Марія. А добре це чи погано – одному часові знати.

Так, Лія погоджувалася із сестринськими заувагами, вона справді не кохала свого майбутнього чоловіка Івана Петровича, але хіба тільки це робить жінку щасливою? Мати Марія взагалі нічого подібного не почувала, судячи з того, як прожила, ніколи ні на що не нарікаючи. Навпаки завше світилася од радості, мовлячи: «Зате які в мене маківки повиростали! Які квітки-донечки!» Лія теж найбільше чекала на материнство. Думки про дитину затемнювали будь-які інші її бажання.

Наступного дня, цієї самої вечірньої пори, коли Лія, перекинувшись кількома словами із сестрою про її успішні вокальні тренування й навзаєм сказавши, що в школі все по-старому добре, взялася готуватися до сну, за стіною знову почалася гризня. Жінка зарепетувала, й так само ненависно та істерично:

«То що, може, кинеш нас, може, наплюєш на нас?! Може, завоював директрису і все, страсть паутіхла?! Може, розвестися надумав?! Думаєш, якщо мені – сорок п’ять, то все, моє життя закінчено?! Думаєш, більше на мене ніхто і не гляне?! Нащо десять років тому на мені женився, скажи, нащо, коли знав, що сім’я тобі не потрібна?!» – не вгавала вона.

Лія схопила котрогось із учнівських зошитів, скрутила його в трубку й приставила до стіни, притулившись вухом. Їй було цікаво, що скаже у відповідь такий абиякий і нездалий чоловік.

Але він змовчав.

«Не мовчи, заразо!» – жінка, ніби відчувши бажання Лії, гримнула на благовірного.

Він укотре промурчав щось неясне.

«Холєра», – розізлилася тим часом Лія.

«Якщо казати таке, то краще нічого! – далі повела свою партію сусідка. – Не переживай, я поїду, а ти лишайся в цій норі, у цьому сараї! Не їж нічого, до мами поїдь, у село кохане, сала набери! Що хоч, те роби, вітром війся, як неприкаяний, але додому в Київ не являйся! Дитині скажу, що пропав безвісти! Що-небудь набрешу, тільки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! – укотре взялася схлипувати. – Ненавиджу! Ненавиджу!»

І знову гримнули двері.

А потім це повторилося знову.

А потім – ще і ще.

Лія навіть звикла до сусідських розборів (до скандалів їй взагалі було не звикати – виросла в них), тож за початком крику почала встановлювати час: «Ага, значить, на годиннику зараз – десята вечора». Або ж навпаки: «Десята? Ага, зараз почнеться…»

Так і було.

Дівчина добре зауважила й знала напевне, що її немолода сусідка хоч і репетує щовечора про розлучення з непутнім мужем, та найбільше цього боїться. Хоча вона дістає його тим, що не чекає вдома в Києві, але отого його повернення найбільше потребує. Хоча чоловік недобрий, та вона його не відпустить ніколи й нізащо. Певно, саме тому вони досі разом. Чи то пак разом – лише за документами.

Учуваючи час до часу поміж жіночим вереском чоловічий низький і глухий бас, Лія намалювала образ цього невдахи. Він видавався їй дебелим і клишоногим, схожим на ведмедя, з нерівною, напівзігнутою спиною, закошланою, абияк підстриженою темною чуприною і густими старомодними вусами.

«І нащо він їй такий?» – навіть подумала була. Але, згадавши свого нареченого, стрепенулася: авжеж, кожен щасливий по-своєму, зрозуміти чужі пристрасті мало кому дано.

Мія вкотре заспівала. На власну музику поклала вірш «Ода макові»,[34] що його вивчила напам’ять, читаючи кілька разів іще матері. Він їй вирізнився з-поміж інших, палко-багрових на колір текстів, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспівавши цілий ранок, не перестала мугикати й зараз.

Сестра Лія була на роботі. А вона вийшла до річки, аби поспостерігати за течією. Іноді Мія зауважувала всілякі природні красоти в русі й творила під них музику. Так, ніби саме водяне колихання, листопадовий поспіх або пташиний танець накочували на її слух цілі клубки оригінальних мотивів. Мія любила все, що рухається, бо й сама була меткою та вертлявою.

Допіру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмічно тендітними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течіє, щоб і мені, як тобі, мчати невідомо куди, не зупиняючись і нічим дорогою не переймаючись, – до річки звернулася. – Якби то так, течіє, щоб ніколи нікуди не прийти, ніде не затримуватися, ні на що не спокушатися, – підійшла до самого берега. – Ти, коли дощ, в унісон ляскотиш, коли сніг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, – і я хочу такої волі… Коли сонце, тобі не парко, коли холод, тобі до нього байдуже, не