Авантюра XL - Артем Чапай
на очі не з’явився.
або вів ці розмови й не зізнавався,
посміюючись у професорську бороду?
тим часом групова динаміка не стояла на місці.
якось Момо сказала, шо нада пагаваріть.
ну й поговорила.
сказала, що за цілий місяць у Мексиці,
всупереч її сподіванням, наша група
так і не склалася.
що ми з Сімоном зблизились, а вона
без Аліси залишилася сама самотою.
і що нам треба розійтися.
що вона дуже самотня.
та й давай схлипувати.
я підійшов і обійняв її.
ми потім пройшлися. я пояснив,
що й ми з Сімоном не весь час разом,
як вона собі думає. що я, наприклад, більшість часу
проводив із коханкою та з Рікі.
і що так і краще — коли в кожного є щось своє.
Момо наче заспокоїлася.
утім, відраджувати її мандрувати окремо
ані я, ані Сімон не стали.
2 липня 2006 року відбулися вибори
президента Мексики. попри відверте кидалово,
революція так і не розпочалася,
й ми розчаровано вирішили їхати далі.
останню ніч я, звичайно, провів із дівчиною.
того вечора я розгорнув пелюстки її квіточки
носиком,
як той метелик,
перш ніж потицяти тичинкою в маточку.
вона поклала ніжки мені на плечі,
і поки ми, прощаючись, несамовито їблися,
її довге чорне волосся
цнотливо прикривало ніжні дівочі груди.
а на ранок я зустрівся з Сімоном у центрі,
а в нього, як звичайно, вже було всьо схвачєно,
і його колишня, кхм, як би то сказати,
еротично-бойова подруга
зі своїм нинішнім хлопцем і з мамою
повезли нас за собою на південь, до Океану.
вони саме в той час відвідували Мексику.
випадковість, як і завжди.
ми виїхали дорогою на Оахаку,
й одразу за містом
над нами закружляв Великий Орел.
штук сім, якщо точніше.
ми їхали через пустельні гори,
укриті лише лісами з височенних кактусів.
схили, схилища, урви, урвища,
а скрізь на них —
какти, кактуси, кактусища.
вицвіло-зелене на блідо-жовтому піщаному тлі.
мама Сімонової бойової подруги дуже боялася висоти,
проте дуже любила гарні краєвиди.
і ще була кмітлива.
вона схиляла голову мало не до сидіння,
щоб нічого не бачити,
а сама підводила вгору руку з фотоапаратом,
фотографувала через вікно,
а потім роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.
такий-от ворошиловський стрілок:
хоч з-за рогу — влучить куди треба.
дуже бойова мама, як і належить
мамі відповідної подруги.
ми переночували в революційному
місті-герої Оахаці
(про революцію пізніше). цього разу
ми залишилися тільки на одну ніч:
наші благодійники — у готельному номері,
а ми примазалися за символічний хабар
поспати на даху готелю в спальниках.
а потім знову дорога.
через до біса спекотний день
і триндець холодний гірський вечір
ми в’їхали в
ніч.
і вночі,
крізь ніч
спустилися з гірського хребта
до Океану.
Тихий-то він тихий, але пульс хвиль,
дихання океану, дихання води
роблять цю тишу ритмічною.
фух-х-х собі та й фу-у-у-у-у-у-у-ух.
світив місяць, і ми зайшли в бліду піну.
а я дивився в обрій і уявляв, як мій погляд
обгинає половину Земної кулі
по величезній дузі…
мій погляд промазав,
не влучив у Австралію
і вперся в Антарктиду.
як перед тим на Істаксіуатль,
я розумію… ні, не так…
я відчуваю,
що означає розмір. що означає великий.
Сімонові друзі оселились у хостелі
на березі океану, а ми,
як і належить бідним родичам,
пішли попідтинню:
розклали свій намет попід тином.
і дешево, і зручно.
насправді я в наметі навіть жодного разу не спав.
на нульовому рівні над океаном
було так тепло,
що я після чергової загальної пиятики,
в якій, як і зазвичай, брав участь як офіційний спостерігач,
засинав у гамаку чи й просто на пісочку.
це був пляж Масунте — на щастя,
ще нерозвинений у плані туризму,
і тому в кількох кафе тусувалися
лише всілякі мандрівні студенти,
молодь фізична та молодь душевна,
не матрацники, але мужі
обох статей.
один мексиканець, побачивши мене, коли
я в хорі з іншими виспівував пісню мар’ячі,
просто не міг відірвати погляду,
а коли я теж затягнув «ай-ай-ай-й-й-й-й»,
розреготався з білявого ґрінґо
й дуже жалкував,
що не має відеокамери.
* * *
а також:
хіт усіх часів і народів, присутніх на пляжі:
пара байляр ля бамба!..
пара байляр ля бамба
се несесіта
уна пока де ґрасья,
уна пока де ґрасья…
бааамба-бамба,
бааамба-бамба!..[30]
першого ж дня я познайомився
з англійкою Розі (Розалін),
студенткою-антропологом.
вона лежала голими грудьми на рушнику
і, коли я проходив поряд, дивилася на мене так,
що не підійти я просто не зміг.
і все б нічого, але до неї мазався якийсь ізраїльтянин,
а поки я тримався за принцип
«якщо в неї хтось, то я нє»,
до англійки підвалив Сімон.
а це ще гірше.
далі я навіть не вказую, хто з нас яку репліку казав.
повна симетрія.
— ідьом пагаварім.
— а шо?
— слу, у мене таке враження, що ми підбиваємо клинці до однієї жінки. оцього б мені хотілося найменше.
— та я розумію. насправді я до неї не чіпляюся, це просто взаємний потяг. усе просто йде як іде.
— та, може, й так. але шота неприємно.
— все одно нічого не буде. вона не сама.
— ага, я бачив.
— але я радий, що ти проговорив це, а не тримав у собі.
— (крива посмішка.)
на тому й закінчили, якось отако ніяко.
наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячці,
а на сусідньому гойдалася дівчинка з досконалим тілом,
просто-таки досконалим.
австралійка.
ех, оце ж місце, цей Масунте!
не знаю, як так сталося, що я
загрузив її феноменологією.
ага, знайшов про шо говорити.
гарячка.
але, кхм, спрацювало:
— а ти хоч і хворий, а голова варить! —
сказала вона.
і ми пішли гуляти.
гуляти пляжем.
пляжем уздовж узбережжя океану.
ще й по коліна в піні.
справжній Голлівуд вийшов.
ну і, за законами жанру,
мусили через кілька кілометрів рамантіки поцілуватись.
а потім цілувалися дорогою назад,
зупиняючись по коліна в піні.
при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.
ну, Голлівуд, шо тут скажеш.
а толку? пішла австралійка з подругою вечеряти,
вертається і морозиться.
— ідьом пагаварім.
— а шо?
— щось сталося?
— та ні, нічого не сталося.
— а чому ти так поводишся?
— ти знаєш, я просто подумала… у мене щойно в Пуерто-Ескондидо був хлопець… а я ж не така.
— ну так можна було не уникати мене, а поговорити. я зрозумів би.
— мабуть. я справді погано впоралась із ситуацією.
— нічого, не переймайся.
ми обіймаємося.
при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.
ну, Голлівуд, шо тут скажеш.
а цілий наступний день
ми з австралійкою просто собі гуляли.
дівчинка плавала як рибка —
кажуть, так уміють усі в Австралії.
і розмовляла дівчинка з милою вимовою:
I doin’t knoi, I goi hoime.
і я цілий день ковтав слинку,
дивлячись на ямочки на спині
над її сідничками,
а того ж вечора вона weint hoime[31].
зате всі, хто лишився, пішли вночі
курити коноплю на пляжі.
а кілька мексиканців улаштували танці з вогнем.
одна жінка, вона була вже в літах
і була товста чи радше широка —
від роботи чи народження багатьох дітей, —
але ж як вона граціозно рухалась,
як плавно та зграбно!
притуляла носок однієї ноги
до гомілки другої,
легко пересувалася на три кроки праворуч,
на три кроки ліворуч,
а вогняні круги, які вона створила
обертанням куль полум’я на ланцюгах,
стали помаранчевими дірами,
крізь які я бачив інший світ,
крізь які я входив, наче крізь лази в часопросторі,
до інших галактик,
за мільярди-мільярди світлових років.
я відчував Латинську Америку як край дива —
знову. я розумів, що тут сама дійсність
магічна. це просто тутешня реальність.
ми
