У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Щирість Маріїна розчулила хлопця, а її висновок аж нажахав! Тепер тільки Сергій, подумалося, якби хотів, міг би врятувати дівчину, засівши в Чорному лісі. Лишалося вірити у Маріїні запевнення: “Я дужа! Буду вірною тобі і недоторканною! Цнота тіла мого – тільки твоя, коханий мій!” З тим і заснув…

Поснідав Янчук наступного ранку шматком черствого хліба і грушами, невиспаним пішов до лікарні за довідкою для вступу на робфак, а як вернувся, застав на цямрині колодязя Петра Овдійовича. Учитель лише заглянув до нього в кухоньку, поговорити ж захотів у читальні.

- Хотів тобі дещо сказати напутнє, та бере мене сумнів, чи варто, - ожурливо почав учитель свою мову. – Воювали ми разом із твоїм батьком у Чигиринському полку червоних козаків, а тепер пошиті в дурні, як і мільйони наших людей. Не послухалися були есерів, самостійників, незалежників, боротьбистів і укапістів, то й знищують тепер нас до пня в червоній імперії. Мусиш закарбувати і запам’ятати все, що я тобі говорю, бо хто ще тобі щиро скаже! Сховай від світу почуте за сім замків у самому серці – говорю це тобі і від імені твого батька! – примовк на мить. – Не кажу про жовтневу революцію, то був, фактично,  лише переворот. По лютневій вже революції не були ми людяними, а, наслідуючи здичавіло-хижих білогвардійських солдатів – лютих звірів, убивали й калічили все на своєму шляху, гвалтуючи жінок і дівчат, намагаючись чесно виконувати накази наших сліпих командирів і комісарів, яких сьогодні вже майже не лишилося в живих. Були ми нерозривними з нашими братами-росіянами, а вони або розбрелися по домівках, як брати, або лишилися в нас, як переможці й визволителі, а фактично, як окупанти, будучи підсилені такими ж агресивними продзагонівцями та всілякими неробами-чекістами, для спасіння нової імперії під комуністичною вивіскою, - примовк на мить Жабко. – У 18-му я став членом КПУ, було тоді нас, українців, всього три з чимось відсотки при п’ятдесят чотирьох відсотках росіян і чотирнадцятьох – євреїв. Отож, при такій мізерній чисельності ми не були представниками свого народу, а лише каталізаторами для отих агресивних росіян! ЦК РКП(б) тоді вже дав згоду на створення КПУ, як своєї складової частини, тільки з тактичних міркувань дозволивши нам об’явити її у пресі незалежною, бо імперію вже при Ленінові було поставлено на царські колеса, - примовк учитель, оглядаючи портрети на стінах. – Вже сьогодні національно-російська зверхність, чванство, пихатість, якщо не зважати на їх позитивно-теревенне забарвлення, є невігласно-держимордними, розбійно-гвалтівними і нахрапно-насильницькими для нашого трудового народу. Коли отак же ітиме й далі, то вам жити буде гірше, ніж нам при царатові. Адже відроджуються ті ж давнішньо-царські стовпові дворяни із партквитками і необмеженими повноваженнями, для яких закони – не закони і при яких нероби-ледарі з-поміж наших представників є лише яничарами-свавільниками… Не дивись ти з вірою на отой плакат над Леніним “Вся влада – Радам!” – продовжив Жабко. – Всі ці написи, газетні твердження, плакати, книжки, особливо ті, що їх пропагує партія, в дійсності брехливі й імперські, а вождь – гірший від найгіршого царя! Влада у нас уже не у Рад, а в руках репресорів-насильників, казнокрадів, блудословів і нероб та холуїв! У так званій нашій республіці панує все лише антиукраїнське, розкладницьке і розвальне, рядові члени партії тільки для вигляду та на папері комуністи, а українізація – це націоналізм! Комуністи нищаться членами… Чому тобі про все це говорю, - скрушно глянув учитель на Петра, - щоб знав, бо чим далі, тим менше тобі удаватиметься те чути. Будь собі на умі, як кажуть старі люди. Вчись усьому із усіх сил. Спіши, не поспішаючи, коли це не на пароплав-потяг, чи не на поміч смертному, - піднявся з лавиці, щоб іти. – Будь мудрим і розсудливим і не суди, то не будеш осудженим. Хай щастить тобі в житті! – сказав на прощання, і здивувавши, і засмутивши, і збентеживши та спантеличивши хлопця своїм приходом.

Випровадивши учителя, Петро, підобідуючи сухими галетами з водою, вирішив збігати попрощатися з дядьком-шевцем і з дядиною й сестрами. Горбатий швець був удома сам, чоботарив. Вислухавши подяку хлопця за приязнь, він розчулився і подарував Янчукові п’ять карбованців на дорогу. А дядина Оксана, коли він, двічі повторивши, що має йти, таки чогось чекав, подарувала йому житню хлібину і шматок козиного сиру, завернувши їх у полотняний рушник.

- Щасти тобі з води й роси, сину! Хочемо тобі допомогти, та не можемо! Животіємо ж, віддаючи позику державі, - заплакала дядина вже у хвіртці, з дівчатами проводжаючи його.

По дорозі додому Янчук зайшов у їдальню, щоб купити кілограм сухих цвілуватих галет, і, не стримавшись, пополуднував там.        

Надвечір’я було чарівним, згасаючий день – тепло-парким, знайомі й рідні околи, якщо дивитися з мосту, заворожували, а полога верба над водою, яку можна було розгледіти з далини, манила Петра райським спогадом. Тож вирішив сьогодні не спати, щоб прослідкувати, як виїдуть у дорогу Марія з Голиком, бо жив лише нею, де б не був і що б не робив. Вдома витяг з-під ліжка чемоданчик, надібрав запашних груш рівно стільки, щоб помістилися дарунок дядини й галети, і вдоволено закрив його, втішений тим, що при ощадливості на перший час він буде забезпечений і одягом, і харчем. В хаті-читальні був вихідний день, і хлопець мимоволі пожалкував, що не матиме змоги скоротити вечір забавами. Та раптом скрипнули двері, і у сінях Янчук побачив Арсена Кузьмовича Тарана.         

- Надумав навідати тебе, бо чув, що завтра від’їжджаєш у Черкаси, - світив сильними шкельцями окуляр учитель, переступаючи поріг кухоньки. – Он як ти живеш! – оглянув помешкання. – І в путь уже зготувався? – забачив рюкзака-заплічника.

- Присядьте, Арсене Кузьмовичу! – підставив хлопець стільця учителеві. – Вже зготувався, бо ж післязавтра рано думаю вирушати. Кажуть: що раніше подаси документи, то краще.

- То так, напевне, - тепло блищали ледь примружені учителеві очі під товстими кількашаровими шкельцями окуляр. – Подавай, щоб позбутися батькової тіні, - притишив він голос. – Депеушники нас уже майже відкрито причисляють до боротьбистів-ухилістів, тож  мусиш скрізь натякати на своє вуличне й комунарське життя