У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- А що? – зацікавлено відірвався Петро від писання.
- Давай випишемо собі ще одні посвідчення!
- Думаєш, можна?
- А чого ж ні! Підписують же, не дивлячись, а нам можуть пригодитися, як будемо поступати та провалимося на іспитах.
- Я згодний, - не мав сил Янчук не підтримати товариша, якого вважав мудрішим від себе.
Як набралося чимало посвідчень, вже Петро пішов підписувати їх до директора. Ведучи чергову нараду з учителями, той ставив підпис механічно, дозволивши Янчукові прибивати печатку. Обраділий удачею, вернувся хлопець до товариша.
- Підписали? А що я говорив?! Тепер можна буде і у два місця поступати, а вчитися там, де краще. Може, ще й треті випишемо? – розохотився.
- Давай, але підписувати підеш ти, бо твоя черга, - знову згодився Янчук, вже уявляючи себе на іспитах у двох технікумах і на робфаці.
Хлопці, звичайно, нервували, аж поки по обіді не виконали всього завдання, підписавши заодно для себе по третьому примірнику документів.
- Я, Дмитре, за винахідливість пригощаю тебе обідом у їдальні! – об’явив Петро товаришеві.
- Маєш гроші? – не вірив Дмитро молодшому.
- Трохи маю, - не всю правду відкрив товаришеві Янчук.
Обід замовили, як дорослі, а по обіді, вдоволені й ситі, розійшлися по домах до завтра. О дев’ятій ранку всім учням школи мали видаватися посвідчення.
Вдома на Петра чекала радість в особі Марії, що сиділа на порозі. Зайти до хати вона відмовилася, тож присіли на лавку.
- То ти їдеш в Черкаси? – спішила вона пересвідчитися, що написане ним у записці правда. – А я мушу їхати до Голикового молодшого брата в Одесу. Написав, що влаштує мене на хорошу роботу, а мешкатиму або в нього, або в гуртожитку… Чого ти зблід? Петрусю, дурненький, я ж люблю тепер тільки тебе і нікого більше, ось хрест святий! – перехрестилася дівчина щиро. – Не заходжу до тебе, бо боюся Голика. Як застане нас разом та ще й у хаті, поб’є не лише мене, а й тебе!.. Спишемося через Зіну, я вже з нею домовилася. Тепер так виглядає, що вона тебе любить чи не більше від мене…
- А як Голик перехопить наші листи?
- Його ж ніколи вдень немає вдома. Зіна, одержавши їх, приховає, а при нагоді перешле: твого – мені, а мого – тобі. Якщо у тебе робота хороша з гуртожитком знайдеться, то Зіна обіцяє вислати мені грошей на переїзд… Поцілуй мене гарно, та я вже піду, любий!
- О, тепер ти вже геть умієш цілуватися, тільки чомусь не любиш!
- Люблю, Марусино, все чисте, щире, палке, а не люблю навіть з тобою цілуватися після когось, - ледь не плакав Янчук, пригадавши, як якогось вечора вислідив її із Сергієм Пшенишним біля мосту.
- Дурненький, я люблю тільки тебе! Та й Зіна мені радить не зраджувати тобі нізащо!
- Передай Зіні мою подяку за ту пораду… Обіцяти, що швидко знайду тобі роботу з гуртожитком, не буду, бо не відаю, де сам житиму.
- Дякую тобі за те, що ти такий чесний зі мною! Дай я тебе ще раз поцілую! – вп’ялася вона в хлопцеві вуста. – Завтра у школі побачимось, - гукнула вже з віддалі.
Янчук ще довго відчував солонець її поцілунку на губах і доторк її тугих грудей під сорочкою, її струнка й гарна постать стояла перед його очима, її коси йому п’янко пахли – без неї темнів для нього увесь світ… Не пішов до хати, а побрів до столяра замовити собі чемодан, як надумав ще дорогою з їдальні.
- Чемодан? Щоб добрий, гарний і з легкого дерева був, треба і часу, і хисту, й матеріалу докласти! Навіть для тебе трояка коштуватиме. В мене є ось, але він і завеликий для тебе, і дорожчий, - витяг дядько з-під верстата добротну валізу з квітами по боках.
- Мені б меншого…
- Те ж і я говорю!
- Може, й пофарбуєте?
- Хіба сірою фарбою, бо іншої не маю.
- Гаразд, дядьку, хай буде сірою, а коли мені прийти?
- Та через три дні й приходи, але з грошима!
- Бувайте! Та зробіть його легким і гарним, будь ласка!
- Авжеж!
Вдома в його уяву знову закралася дівчина, заквапилося його серце, заплакала душа. Дочекавшись розважальників, він доручив їм доглядати хату, поки не вернеться, і пішов до Тясмину. “Нещира зі мною Марія, - думав, сидячи на вербі. – Ненадійна вона, бо дуже красива й зіпсована цілунками і запобіганнями хлопців. А я – жебрак, хоч і пишу їй хороші вірші, мабуть, оцінені Зіною.” З тим вернувся додому і ще довго сидів на лавці, слухаючи пісні молоді. З тим і спати ліг, як усі розійшлися, та не спалося – палив цигарку за цигаркою, дивлячись на темні вікна Голикової хати, аж до молочного світанкового туману…
- Тато мене наскубли за вуха і попалили посвідчення, як дізналися, - шепнув замість вітання Дмитро Янчукові. – За тебе я їм не сказав, то бережи, пригодяться!
Невиспаний слухав Петро напучення директора, виступи вчителів, подяку від учнів, виголошену Вадиком Підопригорою, а бачив лише Марію, хоч і не дивився на неї. Усім були роздані посвідчення, в тому числі і їм із Дмитром, що потерпали від скоєного і навіть боялися. Додому Марію повів Сергій Пшенишний, і Янчук навмисне відстав від них, вирішивши, що він не заговорить із дівчиною, поки вона сама того не захоче.
Отримавши посвідчення, Петро відчув, що в ньому ніби щось обірвалося, що він такий самотній, як ніколи. Сліз не було, але душа його
