У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

В подальшому, ходячи в машбуд після обіду, Петро ночував одну ніч у гуртожитку технікуму механізації, другу - в гуртожитку медтехнікуму і третю - в бабусі Парані. Ще при оформленні документів на стенді в коридорі технікуму механізації Янчук побачив вигорілий весняний розклад занять для першокурсників, а в ньому - щоденні креслення, яких він відразно не любив і які за нього і в Чигирині виконував Дмитро, а поселяючись у тамтешній гуртожиток, звернув увагу на добротну постільну білизну. Мимоволі прийшов до кінцевого рішення, що механізація сільського господарства - не його фах, тож запасся порожнім рюкзаком і одного досвітку, як єдиний його сусіда Кирило міцно спав, викрав ковдру, прошву-наволочку, простирадло і рушник, виліз через вікно, подався аж на Казбетський базар, де все оте добро раннім ранком продав за двадцять сім карбованців, придбавши собі у якогось п’янички за чотирнадцять добротні, хоч і завеликі черевики. Того дня вперше у Черкасах Янчук досита поснідав у їдальні, доплатив ще сім карбованців за кімнатку на нові десять днів та купив собі у магазині прілих галет і твердих, мов камінці, пряників. Наступного недільного дня, як бабуся Параня, сидячи на лавці під своєю хвірткою, роздавала дітворі із усіх довколишніх вулиць за упокій душі якогось Павла куплені Петром цукерки, обдарувала вона і його, дуже розчуливши щедрістю, увагою та звертанням “Петрусь” і “дитино”. Знічев’я пішов удень аж на гору, всівся на траву на белебні, підпер колінами голову і під барабанну музику, що доносилася з репродукторів Пролетарського саду, розглядав Митницю, Дніпро і Задніпря та думав про своє становище і долю Марії.

Як учень молотобійця, Петро швидко втомлювався. Майстер Влас Гулак, хоч і не сварив його, але й не був ним задоволений, може ще й тому, що Янчук не брав із собою вечері, і доводилося ділитися з ним своєю. Майстер був якимось підозрілим: говорив прекрасною мовою, був досить освіченим, але замикався не лише з учнем, а й із іншими робітниками, і саме друга зміна його особливо влаштовувала, в чому він якось признався Петрові.

За Марією у хлопця скніла душа і плакало серце. Усвідомлюючи, що в його нужденному становищі наївно думати про кохання і нести в душі пекучий вогонь любові до старшої на рік химерно-навіженої вродливиці, Петро не знаходив у собі сил позбутися отих почуттів і марив про дівчину, як про божество, тішачись, що вона в нього є, бо інакше був би зовсім самотнім і відірваним від людей. Марячи про кохану, він подумки писав їй листа із віршами зі слів, як перлів, що їх вона, був певний, не почує ні від кого іншого. Тільки палкі слова можуть уберегти її в далекій Одесі для нього. Думаючи так, поволі остудився душею і став любуватися довколами.

Місто Черкаси своїм плануванням нагадувало Петрові Чигирин, воно було так само шахматно-прямострунно розкреслене вулицями, але виглядало значно чистішим і приваблювало незрівнянно більшим числом дерев. Митниця отим своїм клином та підгірною і прибережною вулицями, що кривуляли вздовж спусків і берега, дещо ламала порядок, але також намагалась наслідувати “верхнє місто”.  

З гори Петрові було видно вдалині праворуч захаращену човнами і баржами причальну пристань, за нею, нижче по Дніпру - долину в острівному скопищі велетнів-яворів на килимі трав, усіяних білою ромашкою, далі - луки за Дніпровим руслом, порослі вільхами та вербами, із посадженими, ніби квочки на яйцях, копицями та стіжками сіна. Все, що ще далі, зі строкатості переходило в його очах у миготливий серпанок і зливалося на обрії з небом.

Ліворуч біля залізобетонного мосту однією кривою попідгірною вуличкою та таким же прибережним путівцем із халупами та судноремонтними майстернями починалася Митниця, поволі ширячись біля цвяхового заводу і міських лазень до цілого кварталу, навпроти вулиці Розкопної - аж до трьох, а ген далі, проти пристані, в рядах хат, що топилися поміж садками, - уже й до шести. Там на вулицях попід парканами дворів поодиноко і групками сиділи задля недільного дня святково вбрані люди, на траві паслися кози, кури, білі й перісті поросята, в калюжках ковбанилися качки й гуси, на клинцях вулиць при гойдалках юрмилася молодь. Все те мурашилося людськими проявами життя.       

Петро мав намір відвідати ще й Пролетарський сад, глянути бодай через паркан на тих, що там розважаються, але, повагавшись, пішов писати листа Марії, по путі вирішуючи, що учнівство молотобійця не для нього, а відтак і робфак - не його заклад навчання. Дійшовши отого висновку, вирішив не спішити, дістати місце в гуртожитку, а вже потім щось робити конкретне й певне. Дорогою він ще обдумав, що листи Хорунжій і Таранові не писатиме, доки не визначить, де ж буде вчитися. В розрахунок ішло й те, що за два тижні роботи підмайстром він отримає в машбуді п’ятнадцять карбованців, як учень.

Писав листа Марії олівцем, бо чорнила не мав, виправляв і переписував, знову писав, облегшуючи душу й серце словами таки добірними і душевними. Писати було легко, бо був повний коханням, палкістю й щирістю. Натякав, що тепер і він шкодує, що так повівся з коханою, їй наперекір, що може, кінцево усталившись тут, знайде і їй якесь пристанище та роботу, чим досі не мав часу зайнятися по-справжньому. Про те, що він наймає кімнатку, не писав, не сповістив, де саме живе в гуртожитку, а зворотну адресу бабусі пояснив тим, що домовився з нею напоки-що про листи. Тої ночі Петро мав ночувати в гуртожитку медтехнікуму, тож дорогою заніс листа до скриньки і зайшов до їдальні підвечеряти хлібом і салатом.

У кімнаті на другому поверсі, як попередив Янчука сторож-комендант, що самотньо мешкав тут же при вході, вже поселився вчора звечора студент-напарник. Виявився він дуже низьким зростом,  як трясця, худим, мав непомірно велику голову на тонкій шиї і невідповідний до років голос із драматичним барабанним тембром.

- Здоров! - жуючи медяника, пробасив він до Петра у відповідь на привітання. - Я - Федь Шум, а ти, чув, Петро Янчук, тож будемо