У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Мені б, бабусю, натимчас, днів на десять, поки поселюся в гуртожитку, - почав просити стару Янчук.

- Я хотіла не хлопця, а дівчину, але, видно, таке моє щастя, - присіла стара на лаву, підпершись ціпком. - Ти, либонь, і підлоги не вмієш помити?

- Умію, бабусю, бо жив сам і мив не раз!

- Жив сам? - пильно подивилася господиня на хлопця. - Не маєш батьків?

- Ще з голодомору…

- А чемодана й заплічника де ж узяв?

- Люди добрі подарували.

- А гроші маєш?

- Небагато маю, від них же, дали, як виїжджав до інституту.

- Такий малий - і до інституту?

- На робфак, бабусю, таких, як я, приймають, аби тільки десь працювали.

Янчук п’яте через десяте оповів старій, хто він і звідки. Господиня слухала, не перебиваючи, лише співчутливо зітхала, суворішаючи в лиці.

- На десять, то й на десять, - підвелася по всьому. - Ходи, покажу дешевшу, вона тобі підійде, - почовгала бабуся в кімнату, де під іконою горіла лампадка і з якої вело двоє дверей.

Кімната Петрові дійсно сподобалась, хоч була менша й нижча від його недавньої кухоньки при хаті-читальні. Старе залізне ліжко з матрацом стояло під грубою. Столик із кріслом був приставлений до вікна, яке можна було відкривати за хату, у вузький прохід, відгороджений від сусідів парканом. Під стелею слабо горіла лампочка.

- Беру тебе не менше, ніж на десять днів, поки не влаштуєшся в гуртожиток. Заплатиш мені сім карбованців і помиєш підлогу хоч і завтра. Дам тобі старе простирадло і нову прошву на подушку, але за те заходитимеш у торгсин і купуватимеш, що замовлю.        

- А чому, бабусю, аж сім карбованців?

- А тому, дитино, що, як житимеш місяць, то доплатиш ще тринадцять, а як ні, то матимеш втрати - тридцять сім копійок.

- Згодний, - поліз Петро у пазуху за грошима і відрахував належне.

- Валізи віднеси до кімнати та збігай у торгсин - отут через два двори на розі вулиць - візьмеш мені хунтів десять найдешевших цукерок і малу білу балабушку, здачу з семи карбованців віддаси.

Хвилин за п’ятнадцять Янчук вернувся з магазину, так і не розгадавши, для чого бабусі стільки цукерок. “Чай, може, з ними п’є?” - роздумував про себе.

Розрахувавшись із господинею, Петро перекусив і вирішив відшукати ще й технікуми механізації сільського господарства і медичний. До міста з Митниці було рукою подати, до інституту якихось чотири-п’ять кварталів.

- Ти, здається, місцевий, то порадь, як звідси попасти до технікуму механізації? - звернувся Янчук до кремезного присадкуватого головатого хлопця в кількашарових окулярах, якого зауважив у сквері перед інститутом ще зранку.

- А тобі той технікум нащо? - поправив окуляри хлопець. - Адже тебе на робфак зачислено.

- Товариш там у мене. А ти хіба також зачислений? - вразився Петро, що “очкар” його знає.

- Ще не вирішив, куди податися. Маю всі оцінки “дуже добре”, а з ними і в технікум приймають без іспитів… Тебе “Піфагором” дражнять, то, певне, в математиці тямиш?

- В якій математиці! То через штани!

- І мені радиш іти на робфак?

- Мало на тому розуміюся, то вчителі мені підказали.

- До технікуму механізації три квартали по цій же вулиці.

- А які ще є?

- Через квартал - медичний з латиною, поряд з ним - політпросвіти із словесною мурою, там далі - ветеринарно-коновальський із латиною й карболкою, ще є фінансовий і бухгалтерсько-рахівничий.

- Дякую! Будемо знайомі, я - Петро Янчук, - простяг руку.

- А я - Борис Педь.

Ні в технікумі механізації, ні в медичному того дня Петрові здати документи не вдалося, бо не мав довідки про стан здоров’я, а в поліклініці її видавали лише з десятої до дванадцятої ранку. Обидва технікуми мали гуртожитки, куди поселяли зарахованих, і по дорозі додому Петро заглянув до одного з них, але, крім замка на хвіртці, таблички на дверях і занавішених вікон, нічого не побачив. Бредучи до бабусиної хати, Петро мусив мимоволі трохи скошувати погляд, бо перед очима, як сонечко в люстрі, весь час появлялася якась пляма. Особливого значення тому Петро не надав. В кімнатці розібрав заплічника, розправив постіль, доїв решту хліба з маслом і ліг спати, щоб назавтра встати рано, помити підлоги і встигнути в поліклініку на медогляд.

Уві сні, в який він тут же й поринув, як у літепло, йому наснився на розвирених водах пароплав, що приставав то до одного, то до другого берега, висаджуючи та підбираючи пасажирів, і його кохана Маруся поряд. З нею вони під лопатне чалапання мовчки дивилися на піщані околи гір і низин, то вставлених копицями і стіжками сіна, то вкритих яружно-байраковими заростями. Пароплав час від часу натужно-розпачливо кричав і визойкував гудком так гучно й голосно, що йому аж у вухах лоскотом віддавалося, заважаючи говорити з коханою... 

Мив підлогу наступного дня зранку так старанно, аж бабуся Параня те відмітила, снідав у їдальні на карбованця котлетою з вермішелевим гарніром і чаєм, а в поліклініку на третій поверх піднявся, як там уже стояли чималі черги у два кабінети на медогляд. Зайняв черги в обидва кабінети і в обох, чимало почекавши, отримав оті довідки. При медогляді поскаржився лікарці на очі, що показують “зайчиків” підвечір, і та порекомендувала йому піти на прийом до “очника”, який порадив йому краще харчуватися, бо у нього куряча сліпота. Лікарева порада засіла в його свідомості: і при подачі документів у технікумі механізації, і при зайнятті одного з восьми ліжок під вікном у кімнаті гуртожитку, і по направленні його деканатом робфаку в машбудзавод учнем молотобійця у другу зміну, і наступного дня,