У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Над очима хай виростуть роги!

Будь ти проклята! Досить! Усе!”

Наступного дня, невиспаний, Петро пройшов мимо Голикової хати, постояв якийсь час за дворами, вернувся і невпоміт, як йому здавалося, вкинув листок із тою віршованою строфою до поштової скриньки. В ньому вже не було вчорашнього шаленства, йому навіть було шкода дівчини, яку Голик напевне побив, як прийшла пізно. Зі свого вікна він продовжував наглядати за сусідньою хатою, а коли побачив у хвіртці Марію – гарну, веселу і зовсім не биту, мимоволі насторожився. Марія взяла зі скриньки його записку, прочитала одразу і потім ще раз.

“Не подобається тобі правда?! Маєш її! Крутихвістка і повія!” – уже без злоби й помсти подумав Янчук, закрив хату і пішов берегом до їдальні. Снідав-обідав, не поспішаючи, довго сидів на лавочці коло мосту, поки врешті не вирішив піти до міськкомунгоспу і сповістити, що у вівторок від’їжджає, тож має комусь передати інвентар і ключі від читальні.

Додому вернувся увечері, взявся підмітати і собі на радість побачив у ґанку на підлозі під лавочкою складені вдвоє два листки із зошита в клітинку, густо списані Маріїним почерком. Волала “ради Бога” пробачити її, ганьбила себе за легковажність, запевняла, що тільки його любить. Писала, що віршем зовсім не ображена, що й Зіні він сподобався, що рима в ньому неабияка, а це ознака таланту. Називала коханим і запрошувала, як Голики поснуть, піти разом у берег Тясмина, щоб попрощатися. В кінці вказувала адресу в Одесі, де вона мешкатиме, виїжджаючи вже післязавтра. Останні слова її були для Петра ударом в серце, адже знав, що і Сергій Пшенишний їхатиме саме післязавтра.

Зустрілися майже опівночі, як місяць уже хилився на захід. Зорі на небі були якісь ніби яскравіші, ніж звичайно, води Тясмина - незворушні, як зачакловані, - ніби й не текли зовсім, цвіркуни в травах, як ніколи голосно, сікли ніч, десь аж у діброві не вгавав соловейко. Верба, до якої його мовчки привела Марія, похилила стовбур і купалася віттям у воді, якісь птахи били крильми в її галуззі.

- Зіпремося на вербу, Петрусю, вона, як лава, - потягла Марія мовчазного від щастя хлопця. – Хочу бути коло тебе близько-близько! Ось так! Розкуйся, запалися і не соромся! – притуляла вона замком рук Янчука до себе. – Ти мовби боїшся мене, а ми ж прощаємося! Ну, скажи щось!

- Не люблю цілувати тебе після когось! – відчуваючи тіло дівчини, розгублений Петро був готовий на все.

- Чи мене убавилось від того, коханий?

- Від чого?

- Ну, від отого давнього цілунка приставальника, який тобі вдалося підгледіти і який ти мені не можеш простити.

- Я не один бачив і навіть недавно, а скільки таких, що не бачив! – млів хлопець від муки блаженства.

- Марниця! Я згораю від кохання до тебе! – впилася Марія в його вуста палючим лоскотом. – Хух! Це мене Зіна навчила так цілуватися, ти не подумай. Це ж я упросила Зіну, щоб вона приспала Голика, і вилізла через вікно, щоб із тобою побачитися, і бігла сюди, мов ошаліла, і хочу, як забажаєш, бути близькою з тобою! – знову цілувала дівчина Петра. – Цілуй, цілуй! Сам же присилав мені Олесеве “Більш молодість не буде!” Ще трохи! Ще! – задихалася. – А ти дужий і вже дорослий, тільки, чую, любиш мене душею, а я тебе – і тілом усим!

- Спочиньмо трохи, поговорімо, - втрачав Петро розум, вириваючись із Маріїних обіймів.

- Адресу маєш, то пиши мені, а коли що, пиши Зіні, вона залюблена в тебе, як і я, аж до ревнощів. Любила хлопця, як ангела, а цей депеушник Голик витрясав лишки хліба в селі, побачив її і сказав матері, що у нас не викачуватимуть, якщо віддасть Зіну за нього, розвідного. Відмовила, то арештував батька нашого, збив до невпізнання і повісив на шнурові, об’явивши, що тато сами повісилися, а Зіну підстеріг у лісі з грибами, побив і гвалтував кілька разів підряд, аж поки вона не втратила свідомість, - зажурено розповіла Марія історію сестри.

- Чому ж Зіна не уб’є його, не піде в окружне ДПУ і не розповість там цього жаху, вона ж старша від тебе й розумніша?!

- Яка старша?! Близнята ми з нею! Позаторік вона була, вважай, дитиною, - примовкла на мить, щось пригадуючи, Марія. – Її наречений пішов у Яр, як дізнався, то застрелив його Голик, як холодноярця. Ходила вона у окружком до якихось Левковича й Ленського зі скаргою, то арештували її, а на другий день Голик забрав Зіну, ніби вирятував, а виявилось, уже вагітну.   

- Чого ж у них дітей досі немає? – плакав у душі хлопець.

- Не бажає вона мати дітей від ката, то ведмедівський фельдшер поміг їй скинути дитя, а після того вона не вагітніє. У Голика вже троє байстрят є!

- То у вас хлібовикачки тоді не робили?

- Для виду робили, але забирали марницю, бо керував тим Голик. Ми не голодували так, як інші, - щось не домовляла Марія.

- Убийте його вдвох!

- Каторга ж буде! Нікому ж за нас заступитися, матір і ще двох сестер постріляють! Мати з  плачем просять Зіну терпіти. Скажу тобі більше, коханий Петрусю! Голик і мене хотів згвалтувати: раз, як Зіна була у медпункті, три ночі, а вдруге, як вона приїжджала в село сапати грядку, а я на ті дні мусила жити в нього на його вимогу до матері. Бився зі мною смертельно, я йому надірвала вухо і здавила ще дещо, як товкся по мені, і перший раз утекла. А вдруге передбачливо заготовила сокиру, то схопила її, а як він вискочив у сіни, накинула на двері гака, - тихо заплакала дівчина. – Ні, не думай! Він мене не взяв і не візьме, я сильна! Моя поїздка від нього, як і твоя – наш рятунок! Любить він мене, тому й тебе ненавидить