У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Петро дуже болісно сприйняв мовчанку і сльози дівчини. Йому вперше запалив душу її русо-біла копиця підстрижених по шию густих кіс, рожево-молочна шкіра невеличкого лиця і такі яскраво-червоні губи, що здавалося, вколи їх голкою і вони бризнуть кров’ю. Сидячи за партою майже навпроти дівчини, Янчук невпоміт, як і решта хлопців групи, поглядав на Марію і все більше думав про неї, аж поки й скінчилися уроки. Перед останнім дзвінком  зайшов Арсен Кузьмович і, як керівник групи, об’явив, що наступного дня дівчата мають прийти до школи із цебрами, а хлопці – із лопатами, бо вся школа піде організовано саджати для радгоспу сад, і там буде присутнім секретар ЦК товариш Павло Постишев.

Ідучи додому, Петро умовив Марію працювати на завтрашній посадці дерев удвох, але Дмитро, що досі мовчки йшов поряд, сказав, що теж пристає до їхнього гурту. Із чемності Янчук згодився, але в душі вже вдруге усвідомив, що Дмитро йому заважає – досі нічого подібного він не відчував…

Назавтра всі школи міста і деяких навколишніх сіл вийшли організовано на посадку дерев під великим косогором. Там уже давно не було снігу, а земля на осонні аж парувала.

Говорила щось, як на мітингу, Хорунжа, виступали учителі, і найдовше – Таран, закликаючи учнів побільше посадити фруктових і декоративних дерев на пам’ять собі і людям, щоб зацвів цвітом косогір на добро. Наостанку слово взяв Постишев, і серед присутніх запанувала мертва тиша.

- Товариші вчителі, вихователі та учні! – почав “цекіст-губернатор”, як називали його неприязно у школі. – Треба нам усі шляхи й дороги до міст обсадити тополями, яворами і фруктовими деревами, щоб подорожньому у спеку був і затінок при ході, й спочинок у холодку; треба спорудити фанерні грибки зі столиками й лавочками, щоб люди мали де присісти й перепочити чи й підобідати для підкріплення сил. Отож, до праці, товариство, в ім’я майбутнього! Попрацюємо дружно, активно, із усіх сил на добро радгоспові!

Учителі взялися розставляти учнів по косогорові, де ще зучора були забиті паколи рядів майбутнього саду, а вже зранку стояли водовозки, хури і машини з саджанцями. Учнів із сіл повели обсаджувати шлях, але Янчука, як кращого школяра, Таран покликав саджати дерева з Павлом Петровичем. Дуже нерадий був тому випадкові Петро, заболіла в нього душа від того, що біля Марії лишався Дмитро, але учителя не міг ослухатися, тож пішов слідом за ним до машини без верха, що стояла осторонь.

- Є досить у нас хороших учнів, але найкращий серед них – ось Петро Янчук, - доповів Постишеву Таран.

- Хочеш мені допомагати, Петре? – розглядав хлопця цекіст, розстібаючи вишитого коміра на сорочці. – Дай йому, Вустиме, на поки-що своє цеберко. Я буду його лопатою копати ямки, а він заливатиме їх водою, - розпорядився водієві Постишев. – Де ми з тобою станемо в ряд? – запитав у Янчука.

- Та де скажете. Може, коло нашої групи? – осмілів хлопець.

- Коло групи, так коло групи, - згодився Постишев. – Веди.

Петро вибрав місце поряд із Марією, і робота закипіла не на жарт проворно. Таран був страшенно втішений тим, що Постишев працював у його групі. Як і решта вчителів, він слідкував, щоб ямки копалися в шаховому порядку, щоб молодші учні вчасно підносили саджанці, комусь із копачів допомагав, чиїсь посаджені деревця підправляв. 

Сонце пекло все шпаркіше, і невдовзі всі розчервонілися, але темпу не здавали і працювали навіть заповзято. До обіду, як прийшли машини із сухим пайком із комуни, вже дві третини саду було посаджено.

Неймовірно смачною здалася Янчукові перепічка і варена “в мундирах” картопля. Як і інші діти, він радів, що можна брати ще й ще. Особливо втішило усіх свіже молоко, яке водії точили із двох кадубів, як воду, і поїли учнів і вчителів кухлями по черзі. А насамкінець лишили великий кадуб сироватки для пиття.

По обіді робота відновилася, і за якусь годину решта саджанців була вже прикопана, але учням довелося за наказом агронома поливати їх удруге і втретє. Нарешті пролунали накази вчителів шикуватися по групах і рушати за машиною Постишева до шкіл міста.

Дуже не хотілося Петрові йти до школи, бо чув себе досить змореним, але ослухатися наказу не смів, тож пішов разом з усіма, засмучений тим, що дорогою з Марією перемовлявся про щось пошепки не він, а його кращий товариш Дмитро.

У шкільний двір були винесені столи із купами нового вбрання. Дітей поставили колом, зі школи вийшли Постишев, Хорунжа, вчителі і директор, який подякував учням за сумлінну працю і урочисто оголосив, що кращих серед них за досягнуті успіхи в навчанні і поведінці буде нагороджено. Почали зачитувати прізвища та вручати шкільні костюми, починаючи з третьої групи. Нарешті дійшли й до сьомої, назвавши Дмитра, Вадика та його, Петра Янчука. І хоч вручений темно-синій бавовняний костюм був на нього явно завеликий, Петро був неймовірно щасливий тим преміюванням.

- А ви, Павле Петровичу, чую, на диво добре засвоїли нашу мову, - почув Янчук звернення Хорунжої до Постишева.    

- Далеко ще мені до повного її засвоєння, але державні екзамени згідно настанов партії я склав на “дуже добре”.

- Видно, ви мали пільги від комісії? – посміхнулася Варвара Степанівна.

- Гадаю, що ні. Дід же й баба мої – Постиші, в Іваново-Вознесенськ перебралися із Слобідської України, а я трохи жив у Зеленому Клину на Амурі, то мова ваша мені не чужа, хоч роздвоєння в мисленні, звичайно, є, - відповів той із почуттям зверхньості.

Подальшої їх розмови Янчук не чув, пішовши на своє місце. По дорозі додому Петро лишився сам на сам з Марією і умовив її зайти до нього.

- Ти не ображайся, Петрику, що не ходжу до тебе, - після тривалої мовчанки вже в його помешканні обізвалася гостя. – Не можна мені, бо Прісин вампір за вуха й за коси