У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Ти сумуєш там,

А я тут стогну!

Та наперекір

Світу й долі злій

Проясни свій зір

Сяйвами надій!

Усміхнись хоч раз,

Зіронько моя,

А в той самий час

Засміюся й я!”

А весна буяла квіттям і зелом, і все важче було Янчукові уважно висидіти уроки, засвоїти і запам’ятати подане вчителями. В читальні вечорами повінню розливалися піснеспіви, вдосконалюючись так, що й професійні хори могли позаздрити, а ще коли наросвіта прислала пісенники. Янчук уже досить пристойно грав на гітарі й мандоліні, і ще до розділу комуни Уляна якось сказала йому: “Не на добро, Петре, ти ото виграєш! Чує моє серце твої нещастя!” Хлопець мимоволі запам’ятав те попередження.

Одного дня під вечір до Янчука завітав досить молодий завкомунгоспом. Він похвалив Петра за порядок у читальні, дав кілька нових гасел і вказав, де їх почепити.

- Прибирай тут старанно, бо будемо проводити кампанію позик для всього лівобічного району міста, поки не розповсюдимо все згідно з планом, - сказав при відході.

І – Боже праведний! – що тут почалося наступного дня! Сам Перцев прийшов із активом, ще як Янчук тільки збирався до школи.

- Читальнею не печися, ми будемо тут і вдень, і вночі, ти тільки підмітатимеш та воду носитимеш вранці й ввечері, - заспокоїв він хлопця, порадивши закривати свою кухоньку на замок.

З того дня спочивав Петро лише в школі, бо до читальні, як на допити,  вдень і вночі виконавці водили людей, яких комісія уповноважених тримала часом і протягом цілої доби, поки вони не підписувалися на заздалегідь означену суму позики. Були сварки, плачі, арешти “саботажників” і “ворогів народу” – справжнє страхіття і для змучених людей, і для Янчука. Найбільше натерпілись люди з колишньої комуни, а тепер радгоспу “Перший крок”, яких уповноважені обзивали монахами й монашками, хоча чимало з них не мали жодного стосунку до монастиря. Побачене нагадало Петрові продоподаткування, за якого під крики “До зборні! До зборні!” у селян було виметено й забрано все до зернини для наступного голодомору, що розрідив більш ніж наполовину людність села.

Які б моторошні не були події останнього місяця, та кохання до Марії в Янчукові не заглушили. Отримавши чергову її записку, він напивався чадного й солодкого трунку від її підпису “Твоя!” і прощав Марії флірти й кокетування, за які вона була не раз бита Голиком, що став тепер старшим уповноваженим по чистці партії. Яким би убого-жебрацьким і злиденним не здавалось Петрове животіння, бо, крім шкільних обідів, з їстівного мав лише те, що приносили учні в обмін на переписані домашні завдання чи хлопці з дівчатами - в подяку за його гру на гітарі й мандоліні, та душевне його життя аж клекотіло в передчутті прощання з Чигирином.

Як було врешті покінчено з позиками, на відновлені вечорниці стало сходитися ще більше людей. І хоч пісні співалися в основному лірично-сумні й журливі та аж плачні, Янчукові подобався такий репертуар, бо він сприяв розграєві його власних почуттів, бо він живив безліч його особистих мрій, надій і сподівань, щедро збагачуючи й прикрашаючи жалюгідну дійсність перевагою мажору над мінором, слугуючи переходом від почуття першого  нещасливого кохання до витонченого розуміння вселюдського огрому життя.   

“Може, я у своєму нещасті куди щасливіший за інших? – думав Петро не раз, лишаючись насамоті. – Адже обожнити звичайне й дрібне, а не велике й непересічне – це вже неабияке уміння!” Такі висновки не зменшували хлопцевих мук, але тішили Янчукове самолюбство,  вчили його шукати в собі здатність до злетів духу, рівнятися на героїв прочитаних книжок. Безсумнівно, злигодні на фоні закоханості і його здатність “без надії сподіватися” таки становили Петрову перевагу над іншими. “Усяке сполошення духу й душі, мабуть, корисне, бо веде до небайдужості, до пізнання і розгадки, до висновків і самоаналізу!..”

Тим часом у школі все йшло за розкладом, близився кінець останньої чверті. Діти визначалися, чи хочуть отримати посвідчення за сім класів, чи вчитимуться далі. Янчукові, як змовившись, і Арсен Кузьмович, і Петро Овдійович, і Марта Давидівна радили їхати в Черкаси. Після екзаменів, які він склав усі на “дуже добре”, його викликала до себе Хорунжа і теж порадила технікум або робфак у Черкасах. Варвара Степанівна підготувала йому друковану довідку, як комунарові, і три копії з неї, які він мав завірити в Черкасах у нотаріуса. “Копії показуй при нужді, а оригінал бережи, як зіницю ока, усе життя!” – наказала вона. У довідці вказувалося, що “комунар Петро Янчук направляється в Черкаські учбові заклади для продовження навчання” і що “виконком просить про сприяння та поміч йому, як непересічному учневі”.

- Куди саме поступати, мусиш вибрати собі сам, роздивившись і щось уподобавши, але заклинаю, не попади знову на вулицю, витерпи тяжкість навчання, щоб стати людиною, гідною зміною нам, одуреним і ошуканим по революції! – сказала на прощання Хорунжа. – У цьому конверті п’ятдесят карбованців, які я дарую тобі на перші нужди, а на ньому адреса, на яку прошу тебе писати мені додому хоч зрідка, - положила руку на Петрову голову. – Становище моє ненадійне, хлопче. Іди, і хай береже тебе доля! Буду чекати від тебе вісток, - випровадила його з кабінету так приязно, аж той розчулився.

Обдарували Янчука по двадцять п’ять карбованців і Марта Давидівна, Петро Овдійович і Арсен Кузьмович – також із проханням писати їм. Та куди важливішим було те, що останній покликав Петра із Дмитром заповнювати бланки посвідчень для всіх семигрупників, які випускалися зі школи. Обидвом довіряли, обидва мали хороший почерк. Почали з учителем, але згодом він відлучився у справах, показавши хлопцям бланки у шафі і порадивши пачками носити заповнені на підпис і за печаткою до директора.

Спочатку Петро виписав посвідчення для товариша і навзаєм, і Дмитро пішов до директора. Не було його довгенько, і Петро, заповнюючи бланки далі за алфавітом, почав уже турбуватися.

- Я сам і печатки ставив, директор мені дозволив. Вони нам вірять, навіть не