У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Чекай-чекай, то ти - Янчуків син?

- Його ж, реабілітованого!

- То ще, хлопче, питання, чи реабілітованого. Ми подали протест на ту реабілітацію, чекаємо відповіді від наркома Балицького.

- Доки відповіді не отримали, мої батько – реабілітовані, а я – комунар, дядьку!

- Чудо в решеті! Комунар!.. У вас була велика родина, то де ж вона?

- Вся, завдяки і вашій помочі, у землі. Даруйте, що нагадую.

- Бачу, як тебе в комуні виховали, але не раджу тобі напускати на себе серйозність, я ще може колись і у пригоді тобі стану… То не будеш знімати портретів?

- Ні, дядьку міліціонере, не я їх вішав, не мені їх і знімати.

- Ну що ж. Знімуть інші, - посунув Голик у двері, не прощаючись.

Через якусь годину зайшов до Янчука в хату-читальню Антось Бондаренко, що тимчасово був знову призначений головою-директором комуни-радгоспу.

- Добривечір, хлопче! Чого ти не послухався того міліціонера, адже то сукин син із сукиних синів?

- Наказував зняти портрети Скрипника і Шумського. А хіба я їх вішав? Я й відмовився.

- Добре, сину, зробив, але заїдатися з ним тобі не раджу, поки не виростеш, - поліз Антось на лавицю й мовчки узявся відв’язувати один, а потім другий портрет.

- То тепер ви, дядьку Антосю, голова й директор комуни?

- Я, хлопче, але тимчасово, ходять чутки, що комуна-радгосп розділиться на артіль-ТСОЗ і міськкомунгосп із хатою-читальнею. Та ти не лякайся, якийсь час все буде, як є. Як ти тут даєш собі раду?

- Та не так, щоб аж… До речі, пайки перестали давати з комуни.

- Приходи завтра підвечір, я допоможу тобі, чей же ми з твоїм батьком були червонокозаками Чигиринського полку… А ти молодець, що його не злякався, хоч наслідки, гадаю, не забаряться. До речі, живе він тут навпроти, в отій он, дивись, хаті, - показав Бондаренко через вікно.

- То ж до нього якась дівчина приїхала з Ведмедівки? В нашу групу її записали.

- То рідна сестра його нещасної дружини. Ти ж у сьомій групі?

- У сьомій, дядьку.

- Хіба ж вона у сьомій? Вона ж старша?

- Старша, але вчиться погано, ні в зуб ногою нічого не знає по програмі.

- Родичі ж вони мої: і вона, і Голикова жінка, і їхня нещасна мати, - задумався про щось своє Бондаренко. – Кажуть, ти дуже добре вчишся у школі?

- Я, Дмитро Коваленко дядьків Левків та Вадик Підопригора.

- Допоміг би ти тій дівчині, щоб хоч сім класів закінчила.

- А як, коли той Голик звіром на мене дивиться?

- Я поговорю із Зіною про тебе, а ти завтра приходь та щось собі випишеш.

- Прийду, дядьку, а Зіна хто ж буде?

- Та Марії ж сестра, а Голикова дружина, - зібрався Бондаренко іти вже геть.

- Дядьку, зачекайте, розпишіться мені, що ви забрали портрети.

- Молодець, хлопче, давай розпишусь, де треба!.. До нас сам Постишев має прибути, то тримай тут чистоту і належний порядок, після школи будь вдома і, звичайно, не розвішуй у читальні білизни, хоч у ці дні, - сказав на прощання вже у дверях. – Бувай і нікому не кажи, бо може ще й не приїде…

Був лише початок на березень, але зима того року, особливо на сонці, геть уступала весні: сніги танули так, що струмки ставали річечками і вода у Тясмині на очах підіймалася, а крига репалася й рушилася. Петро Янчук радів потрійно: тепліло, дядько Антось виписав та привіз йому всякого добра аж на три місяці наперед, у школі до хлопця прикріпили оту відстаючу Марію Бондаренко. Якось, ідучи разом зі школи, вони домовились, що вона буде приходити до нього і робитиме домашні завдання під його наглядом. Та вже першого дня дівчина не прийшла, хоч Янчук із Дмитром чекали її допізна. Знічев’я вони виконали уроки не лише на завтра, а й ще на кілька днів, і Петро про себе зауважив, що товариш цікавиться  Марією навіть більше від нього. Додому Дмитро пішов геть пізно. “Певне, перепаде йому на горіхи від дядька Левка”, - подумав Петро і, погасивши світло та відкривши фіранки, довго дивився на освітлені вікна Голикової хати, у яких мелькали тіні його та дівчини.

Другого дня Янчук вирушив до школи, як лиш забачив у вікно, що дівчина вийшла з хати. Ніби ненароком він наздогнав її аж коло мосту і ніби ненавмисне поцікавився, чому вона не прийшла, як домовлялися.

- Сама готувала, що я – каліка чи що?! – роздратовано й озлоблено кинула Марія у відповідь.

Петро мовчки йшов поряд, відгадуючи причину, а вже у дворі школи запитав: “Заборонив він тобі, бив, може?”

- А ти звідки знаєш? – злорадно усміхнулась дівчина.

- Здогадуюсь. Ми із Дмитром дарма чекали тебе допізна.

- Бачила, у тебе світло горіло, а як Дмитро пішов, ти його погасив.

“Наглядала, видно, з того темного вікна”, - зробив для себе приємний висновок Янчук.

Того дня Артем Кузьмович викликав Петра до дошки оповісти про Миколу Джерю. Хлопець не лише докладно розповів про селюха-бунтаря, а й процитував напам’ять уривки з описами чарівної рідної природи, порівнявши їх, за прикладом учителя, із такими ж із “Кайдашевої сім’ї”, “Повії”, “Серед степів”, “Черниць”. Поставивши Янчукові “дуже добре”, Артем Кузьмович підняв і Марію Бондаренко. Дівчина пояснила, що прийти до Петра не мала змоги, заплакала, постояла