У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Щебет і каркання виявилися розмовою Дмитра з черницею Уляною під завішеним вікном кухні. Янчук обрадувано наспіх нап’яв штани і відсунув колодки, вітаючи гостей.

- Зі святою неділею тебе, Петре! – трохи вклонилася, христячись, черниця. – Подумала, як ти тут, та й прийшла навідати, а тут і Дмитро наспів із посудом, тож зготуємо тобі гуртом якийсь сніданок.

Хлопці по-дорослому привіталися рукостисканням і внесли до кухоньки тяжкенького Дмитрового кошика. Одразу ж вияснилося, що немає ножа, щоб почистити картоплю, тож тітка Уляна пішла за ним, а Петро з товаришем взялися до роботи: натягали цебром води із криниці  в корито, по черзі умилися й витерлися новим комунівським рушником, наносили до плити дрівець, нарубавши їх тупою сокирою, і хотіли вже запалити їх, та виявили відсутність сірників. Дмитро побіг за ними додому, а приніс ще й батькового ножа. Тітка Уляна також швидко вернулася з невеличким добротним ножем Петрові в дарунок.

Чистили картоплю хлопці удвох під наглядом тітки, розпалювали дрівця, вмочивши скіпки в керосин, під її ж командою, заливали воду в казанчик, кришили картоплю, ставили вариво на плиту також разом, а неговірка черниця була присутня при тому, сидячи на лавці.

- Тепер, Петре, всип у таганок три ложки пшона до картоплі і оцю дрібку солі, - командувала жінка, висипаючи з вузлика у Дмитрову риночку принесену нею ж намелену сіль. – Отак, на один раз картоплі тобі можна чистити й половину, пшона також менше давати… Тепер бери найбільшу миску, став її на лавку, залий третину води, візьми на крайчик ложки солі і добре мішай, щоб розтала.

Згодом Янчук, по її ж команді, засипав у підсолену воду борошно, замісивши його на оладки, додав дві пучки тітчиної соди, нагрів сковороду, змастивши її олією, і під тітчиним наглядом напік їх цілу миску.

- Тепер ложкою надчерпни в миску трохи киплячого супу із таганка, вимий миску і ті помийки залий назад у таганок. Отак і завжди роби, а ради святої неділі розігрій ще раз сковороду та насмаж баранців із кукурудзи та ось трохи кабачків, - подала вона вузлик Янчукові.

Тріщала на сковороді пшінка, підскакуючи та розлітаючись, на втіху хлопцям, присмалювалися кабачки, аж урешті жінка наказала відставити їх.

- На галушки братимеш у миску води посоленої наполовину менше, а тісто замішуватимеш густішим і руками рватимеш та кидатимеш у підсолений кип’яток чи киплячий пшоняний, зварений без картоплі суп. Зісмажиш на олії півцибулини та заллєш його, виполоскавши сковорідку супом над таганком, - звелася тітка з лавки. – А на посуд тобі б треба мати мисничок, хоч і отут на стіні, - додала. - Сьогодні не ходи з дому, бо до читальні обов’язково прийдуть люди, - і пішла, не попрощавшись.

- Я на ті приготування їжі ще в концесії у дядька Гната надивився. Ми там на пасовиськах варили і галушки, і супи, і затірки, в більшості з бараниною, або засмажували їх овечим лоєм. Ото смакота була! – похвалився Петро товаришеві.

- А мене навчиш?

- Неодмінно, як будеш приходити.

Неймовірно смачним був той суп із принесеною Дмитром перепічкою! Потім хлопці їли оладки і нарешті ласували баранцями та кабачками, обговорюючи Петрове майбутнє. Від плити в кімнатці стало дуже спекотно, тож товариші спорудили навісик для таганка на розсошках у дворі. Там Янчук до пізньої осені варив собі сніданки й полудники, бо обідав у школі на великій перерві.

Таки по обіді прийшли у читальню якісь дядьки, здивувавшись, що зустріла їх не черниця Уляна, а незнайомий їм хлопець. Попросили вчорашні газети і сиділи мовчки, міняючись ними, аж поки все не перечитали, тоді пішли, голосно ділячись враженнями. Янчукові схотілося скупатися, тож хлопці по черзі бігали до Тясмину поплавати. Підвечір Дмитро, як наказував йому батько, пішов додому, і Петро лишився зустрічати читальників сам. Були то хлопці з дівчатами, що прийшли швидше за розвагами: у дворі тартака вони спорудили собі гойдалку і виповзного каната, а співали так голосно й гучно, і стільки знали пісень, що Янчук мимоволі заслухався.

З того дня потекло життя “комунара” у своєрідному незмінному руслі, і найтяжчим тепер для хлопця було коління та різання дров, ходіння ранками через день по молоко і домагання сухих пайків у радгоспі-комуні від директора-“опікуна”. Харчів до кінця місяця, як правило, не вистачало, бо пайки були мізерними та й комірник його явно обважував, тож Петро почав ходити за ними з дядьком Левком і Дмитром.

Постійна голодна нужда не полишала хлопця, і коли б не одногрупники, яких Петро поволі приманив оповідями про свої мандри і які приносили йому гас і сяку-таку їжу з дому, то не знати, як би він і вижив той довгий понад рік при комуні.

Щастям для нього було й те, що із села у їхню школу був переведений викладачем німецької мови в старших групах Петро Овдійович Жабко. Завдяки його старанням школа купила Янчукові зимове пальто на ваті, теплу кролячу шапку і дві пари білизни. Додатково йому і ще кільком учням дозволялося пополуднувати у шкільній їдальні тим, що лишалося від обіду, який видавався нужденним учням на великій перерві.

Великою духовною підтримкою для хлопця була зустріч у школі з Мартою Давидівною і Вадимом Підопригорами, з учнями: Романом Дорошенком, Сергієм Пшеничним, Максимом Кобзарем, залишеним удруге в тому ж класі на наступний рік, з учителем Арсеном Кузьмовичем (сином реабілітованих Кузьми Сидоровича і Марії Прокопівни, що полягли на Біломор-каналі), який теж піклувався ним, як рідним.     

У плині шкільних уроків, спілкування з учнями, читання книжок, газет і журналів у Петра виробився розклад трудового і навіть творчого життя. Районна газета “Ленінський шлях” почала друкувати його дописи, виплачуючи йому за них по карбованцеві, а то й по троякові.

Максим Кобзар навчив його курити, а хлопці, що сходилися до читальні на вечорниці, цілими жменями давали йому тютюн на газети. Після того, як вони розходилися,  Янчук ще чимало вивірчував їхніх бичків, сушив їх і за