Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Ми триматимемось разом, — гукнув чоловік із сивим волоссям, — як уже трималися разом, і таки правда, Вітіко знову повинен узяти провід над нами. Чи, може, хто інше каже?

— Ні, ніхто іншого не каже, Вітіко має бути нашим проводирем! — крикнув чоловік із дужими руками.

— І я так кажу! — крикнув чоловік у грубій свиті.

— Вітіко має бути проводирем! — крикнув молодик із золотавим волоссям.

— Я кажу, що Вітіко повинен очолити нас! — крикнув якийсь старий чоловік. — Він краще керував нами, як тоді на горі вбили чоловіка в зеленому, ніж керував до нього чоловік у зеленому.

— Вітіко проводир! — крикнуло кілька голосів.

— Вітіко проводир! — крикнули майже всі.

— І Вітіко повинен прийти в ліс, як пан, і має бути лехом, який чинить добро, — сказав чоловік у грубій свиті.

— Вітіко має бути лехом! — крикнув чоловік із дужими руками.

— Він повинен бути ним! — вигукнув один літній чоловік. — І не повинен терпіти, щоб прийшов хтось інший.

— Вітіко має бути лехом! — крикнув дебелий молодик.

— Вітіко лех! — загукали численні голоси.

— Тож робіть усе спокійно і в доброму порядку, щоб усе мало успішний кінець, — проказав чоловік, який нагадував, що треба дбати і про поля, луки та хатню роботу.

— Тож нехай тепер скаже Вітіко! — крикнув тепер старий Венгарт із Фридави.

— Кажи, Вітіко! — додав і чоловік із дужими руками.

— Кажи! — гукнув білявий молодик.

— Кажи, Вітіко! — гукнув інший молодик.

— Кажи! — загукали численні голоси.

Вітіко подав рукою знак і, коли гамір ущух, заговорив:

— Люди, послухайте мене. Послухай мене, Венгарте. Раніше я не знав тебе, а тепер уже знаю. Ти сказав правду. Оскільки вороги можуть прийти з Моравії в Богемію і, якщо йтимуть щоразу далі й дійдуть до лісу, може статися все те, що ти бачив під час війн і про що розповів. Цього треба уникнути. Проте немає потреби підпалювати ліси. Робіть із міцного дерева ратища списів, кріпіть до них залізні вістря, готуйте булави та молоти, куйте мечі, шийте з грубих тканин військові обладунки. Водночас вправляйтеся, щоб стояти, рухатись і напирати вперед згуртованою лавою. А про те, що ви не відступите, я знаю й так.

— Ні, ми не відступимо! — запевнив юнак із золотавим волоссям.

— Таж дай говорити Вітіко! — крикнув Венгарт.

— І майте коней, — казав далі Вітіко, — здатних довго їхати, щоб ви і коні звикнули до такої їзди. А коли князь Владислав погукає нас, коли рушить проти ворога в Моравію, приставайте до війська і застосовуйте приготовану зброю. А якщо хочете, щоб я був вашим проводирем і давав вам деякі поради, я це охоче робитиму і буду коло вас, як і торік навесні, якщо великий князь не накаже інакше. Бог і святі на небі боронитимуть правду, ви з Владиславом переможете, і Лісовий край лишиться нашим і матиме винагороду.

— Господь і святі боронитимуть нас! — скрикнуло кілька жінок.

— Не уривайте Вітіко! — гримнув Венгарт.

— Великий князь, володар Лісового краю, — казав далі Вітіко, — не утискатиме вас, бо ж ви допомагали йому, і не пошле вам ніякого гнобителя. Я не прагну мати підданих у лісі. Коли складеться моє щастя, я житиму в лісі, працюватиму там і радітиму зі своєї праці.

— Вітіко — оце чоловік! — крикнула стара Сусанна.

— Вітіко — справжній чоловік! — загукали дівчата.

— Так, справді, — підтвердив один старий селянин, — але ви не втручайтеся.

— Вітіко, випий за наш союз! — запропонував чоловік у смушковій шапці та ягнячому кожусі, простягаючи Вітіко кухоль.

— Приймаю почастунок! — відповів Вітіко, взявши кухля і трохи відпивши.

— Вітіко, і я тебе пригощаю! — гукнув хтось інший.

Вітіко знову надпив.

— Вітіко, я пригощаю тебе! — загукали численні голоси, а зрештою кричали вже всі.

Вітіко в кожного брав кухоль і трохи надпивав.

Потім до приміщення зайшов Раймунд, а разом із ним Якоб, слуга Гульдрика, що прийшов із Митини в Дольні Вітавіце. Чимало чоловіків запропонували їм почастунок, і вони відпивали в кожного.

— Сідайте до нас за стіл, тут є ще місце, — сказав чоловік із дужими руками.

Чоловіки посунулись, сівши трохи тісніше, і Якоб та Раймунд сіли за стіл. Донька шинкаря принесла їм